Я перегорнув сторінку. Другий виявився не веселішим:
Після третього на цю ж тему:
я вирішив зав’язати з японською поезією назавжди…
Та не встиг згорнути книжку, як двері відчинилися і до кімнати зайшла мала років вісьмох. Прикольна така мала і теж чимось схожа на японку — чорні як тернинки очі, пухкенькі губи, темне волосся і пряма чілка. Одягнута вона була у синій в тоненьку червону клітинку костюм — піджак і спідничку, з білою нарядною блузкою. Побачивши мене, вона зробила круглі очі і стулила руки біля обличчя. Я помітив, що в неї пофарбовані нігті. В синій колір, під костюм. Це було кумедно, і я всміхнувся. А вона запитала:
— Ти хто?
Мала була з тих симпатичних балуваних дітей, із якими всі дорослі охоче цяцькаються, всіляко догоджають та виконують усі їхні забаганки. Вона дивилася на мене з незаперечним почуттям власної гідності й навіть якось згори. Я зітхнув, покірно звітував:
— Я — Арсеній, — й нарешті згорнув книжку.
— А що ти тут робиш?
— Нічого… нудьгую. Думаю, чим зайнятися…
— А що ти вмієш? — її широко розплющені чорні очі дивилися на мене зацікавлено, і в них грайливо світилися веселі бісики. Мені чомусь закортіло її вразити.
— Я вмію багато чого… Наприклад, оце… Дивися, — я підняв руку і створив на ній енергетичну кульку, яка почала крутитися і переливатися різними барвами.
Очі у малої стали ще круглішими, і вона прошепотіла:
— Ого! То ти чаклун…