Via Combusta, або Випалений шлях

— Бо ніякого «разного значєнія» тут і близько немає!

Лице «русачки» на таке нахабство почало вкриватися нервовими червоними плямами. Я, чесно кажучи, теж не чекав від тихої Свєтки такого демаршу.

А вона тим часом кривувато написала поряд із каліграфією:

КЛЮка

КЛЮв

ПроКЛЮнуться

І затято провадила:

— У всіх цих словах спільне оце «КЛЮ», — і тицьнула в нього, аж крейда закришилася. — «КЛЮ» — це те, чим можна щось пробити, щось довге і, може, гостре. Типу «клюву» чи «клюки» Либонь, якесь утрачене давнє слово. Воно ж все пробиває, відкриває! Птахи повертаються з вирію ключем і ніби пробивають небо з того світу — весну відмикають. Ключ, який джерело, пробиває землю. А ключ від дверей — теж довгий і теж відмикає…

— А коса? — єхидно запитала з місця Любочка. Вітка біля неї захихотіла, затуливши рота рукою.

— Коса — це щось «косе», тобто криве, — глипнула на неї Свєтка, — і коса дівоча заплетена навскоси, і коса, якою косять, — крива, та й берегова коса теж рідко буває прямою!

Вона обтрусила руки і завершила свій виступ словами:

— Омонімів узагалі немає! Це тупі вигадки! Всі ці слова — це образні вирази, а не різне значення! Так ви скоро скажете, що у виразах «плывёт тучка» «плывёт кораблик» слово «плывёт» — то ононім! Чи ще якесь іностранческе слово до нього приліпите, щоб мозги пудрити!

«Русачка», споглядаючи цей афективний спектакль, вже вся почервоніла — її лице палало, як добре розжарена сковорідка. Але вона, стримавшись, тільки їдко відчеканила:

— Твой суржик невыносим!

— Ну, суржик! То й шо? — визвірилися на неї Свєтка. — А оці ваші «омоніми» чи «антоніми» — що, суто російські слова? Чи, може, суто українські?

Тут учительку кінець-кінцем прорвало:

— Нечего мне тут урок срывать! — вона емоційно метельнула рукою у бік дверей: — Можешь взять свои вещи и марш из класса! Прямо в Академию наук! С нами тебе, такой умной, делать нечего!

— Ой, та будь ласка! — Свєтка рушила до парти і в серцях згребла з неї зошит, ручки та підручник, а потім демонстративно витягла з-під парти атлас, ляснула ним і запхнула все це у свій портфель. Підхопила його і вибігла з класу.

— Ну, я теж піду, — підвівся і я за нею, закинув наплічник за спину, і прихопив з парти свій, тепер уже одинокий, зошит. — Бувайте!

Я заплигнув на підвіконня і з новою цікавістю придивився до Свєтки, яка вже знову втупилася у свій атлас.