Сергій та Ангеліна про щось гомоніли з дітьми. Почалися так звані «розповіді біля багаття». Патріотично та етично правильні балачки. Типу про те, як треба любити природу та рідний край. Я до них особливо не дослухався. Ми зі Свєткою примостилися трохи осторонь від усіх.
Я сидів і втикав у полум’я, ліниво копирсаючись гілкою у вуглинках. А потім запитав у Свєтки:
— А чого той французький король зображав жабу на своєму прапорі? — і, почухавши маківку, додав: — Наскільки я пам’ятаю, французи ж їх їдять!
Вона не відповіла одразу, думаючи про щось своє, а потім, якось не зовсім в тему, задумливо проказала:
— А ти знаєш, на стязі у скаутів зображають святого Юрія Переможця, — і витягла з кишені маленького іграшкового ведмедика, — він типу їхній святий покровитель…
— Йурія? — перепитав я, замислено звів голову догори і подивився на темне нічне небо, всіяне вогняними лелітками від палаючого багаття.
Свєтка тим часом підвелася і пожбурила іграшку у вогнище.
— Ти чого? — не зрозумів її витівки я.
— Це жертвоприношення…
Вона сказала це якось урочисто і зараз, зі своїм червоним кошлатим волоссям, мала вигляд прадавньої відьми. Знову сіла і подивилася скляним поглядом у вир вогнища, де в корчах згоряла її іграшка. Певно, їй було сумно розлучатися з нею.
— Ніколи не розумів змісту жертвоприношень… — скривився я.
— Вони для того, щоб навчитися віддавати, відмовлятися від чогось, до чого ти звик чи вважаєш своїм, — хрипло відповіла Свєтка і втерла щось невидиме під носом. — Вчитися віддавати слід поступово… Бо колись ми станемо перед рішенням розлучитися з найдорожчим, що у нас є.
І кресонула зеленими очима в мій бік:
— Зі своїм «я»…
Я здригнувся.
Вся інформація сьогоднішнього дня була, наче окремі пазли якоїсь загадкової і величної картини. Стрілка компаса, лілія, жертовний вогонь, японець Дама, Ангеліна та ці кляті жаби з французами… В мене вже голова закрутилася від усього цього, але картина все ніяк не бажала складатися у цілісну, хоча я відчував, що розгадка десь поряд. Та чогось важливого ще бракувало, щоб заповнити зяючі чорні провалля. Якогось місточка, що приведе мене нарешті до правди…
— Я піду спати, — втомлено сказав я і підвівся.
— Я теж, — піднялась за мною Свєтка.
Я вже нахилився, щоб заповзти у свій намет, коли Свєтка штовхнула мене у бік:
— Дивися, зараз просто перед нами — сузір’я Скорпіону. Бачиш гачок у небі? — і вказала рукою на південь. — А ота яскрава червона зірка по центру — то Антарес.