Поріг безсмертя

— Тихіше! Будь ласка, говоріть тихіше, дядечку.

— Чому? — здивувався священик.

— Хтось крутиться біля будинку… Я не хочу, щоб мене бачили.

— Ти, либонь, надміру вразливий. Може, то якийсь собака…

— Я бачив… По саду вештаються люди. Напевно, від да Сільва. Хіба ви не бачили на кладовищі, як ворушилися кущі? Тому я й залишив вас… Але й тут, коло будинку, теж крутяться… Я бачив жінку…

— Мабуть, Ноку?

— Ні. Це була не селючка. Вона чекала на ґанку, але я її обманув.

— Що ти кажеш? Я ніде нікого не бачив…

Одначе Альберді, певно, не злегковажив словами хлопця, бо вернувся в сіни й зачинив двері на засув.

— Спершу вмийся, — промовив він, заходячи знову до кімнати. — Ти брудний, неначе повзав по канавах. Пам"ятаєш, де умивальник?

— Пам"ятаю.

Я квапливо відступився, причиняючи двері. Трохи згодом почувся брязкіт посуду і плюскіт води в глибині сіней.

Священик метушився по кімнаті.

— Спатимеш на розкладачці. Вона на горищечку… Колись… ще твій батько на ній спав…

Плюскіт ущух.

— Справді?!

— Він жив у мене кілька місяців… Ти ж знаєш…

Якусь мить вони мовчали. Альберді пересовував столика.

— Дядечку… — невпевнено промовив Маріо.

Альберді підійшов до порога.