Я сів у крісло і мимоволі потягся до книжки, що лежала на столі. Це була якась філософська праця, на берегах змережена помітками і приписками олівцем. Я відклав книжку й мимохіть глянув на вікно. Цієї миті я збагнув, що отут, коло столу, мене напевно добре видно знадвору.
Я підвівся і вийшов у сінці. Крізь зачинені двері не долинало жодного звуку. Я вслухався в тишу, надаремно силкуючись вловити хоч якийсь шерех.
Так минула хвилина, можливо, дві… Праворуч од входу, біля єдиного в сінях вікна, стояла сільська піч, у кутку — простенький умивальник. Ліворуч я помітив прочинені дверцята. Це була комірчина, тісна, але добре обладнана. Очевидно, служниця Альберді вміла дбати про його минущі потреби.
На ґанку рипнула дошка. Хтось, напевно, Катерина, спускався або обережно підіймався дерев"яними сходами. Потім я почув слабий звук кроків по стежці, і знову залягла тиша. Я сподівався почути голоси, але з-за дверей і вікна, заслоненого лише сіткою від комах, до мене не долинало жодного звуку.
Час спливав, а Катерина не поверталась. А можливо, вона взагалі не пішла й чекає десь біля будинку.
Я охоче вийшов би на ґанок, але усвідомлював — цим можна все зіпсувати. Так минуло ще п"ять, потім десять хвилин… Я починав хвилюватись.
Зненацька в двері тихо постукали. Я вже потягся до клямки, коли зміркував, що це не Катерина і не Альберді.
Клямка ворухнулась. Хтось перевіряв, чи замкнені двері. Це, напевно, Маріо. Якщо він застане мене тут…
Я сховався в комірчині. За мить крізь шпарину непричинених дверей побачив струнку постать хлопця в темній спортивній куртці й вузьких штанях. Він був цибатий і скидався скорше на зависокого дванадцятирічного хлопця, ніж на юнака сімнадцяти літ.
Маріо зачинив двері і, не зупиняючись, пройшов просто до кімнати. Переступивши поріг, він став і, мабуть, упевнившись, що священика немає, позадкував, але, хвильку повагавшися, квапливо підійшов до вікна й запнув завісу.
Тепер при яскравому світлі я бачив його добре. Він мав довгобразе смагляве обличчя, а трохи кучерявий чуб виказував — у його жилах тече негритянська кров. Катерина згадувала якось, що мати Хосе Браго була мулатка.
Маріо сів у крісло біля письмового столу, однак потім підвівся і вийшов у сіни.
Я відчув, як краплини поту зрошують моє чоло. Ану як він загляне в комірчину… На щастя, Маріо знову повернувся до кімнати, але пройшов у ліву її половину, так що я не міг його бачити. Рипнув стілець. Отже, він сів до столу. Тепер можна непомітно вибратися з будиночка.
Поволі й обережно я почав одчиняти двері комірчини, напружено вслухаючись у тишу.
Я був уже в сінях, коли надворі залунали кроки — спочатку на стежці, а потім на ганку. Я мерщій позадкував у комірчину й причинив за собою двері.
Майже тої самої миті вхідні двері грюкнули, і в сіни зайшов священик Альберді.
— Маріо! — гукнув він з порога.
— Я тут, дядечку, — тихо обізвався хлопець.
Альберді зайшов до кімнати.
— Де ти подівся? Я тебе шукав…
ebooksa