— Слухаю. Що скажеш, хлопче?
— Нічого особливого. Я думав, що…
Маріо раптом замовк.
— Мені можна взяти ще води?
— Візьми, візьми. Я зараз принесу рушника.
Знову забряжчав посуд і заплюскотіла в сінях вода.
— Ти, мабуть, голодний? — сказав Альберді.
— Дякую… Не дуже…
— Попоїж, попоїж. Ось тобі рушник. Води малувато. Мотор зіпсувався, і бак на горищі порожній. Я ж не розуміюсь на механіці. Та зрештою, це байдуже. З мене годі того, що накачає старий Лукас.
Плюскіт води стих. Чути було тільки метушню Альберді в сінях.
— Може, з"їси печені?.. — пролунав його голос коло самісіньких дверей комірчини.
Я був майже впевнений — зараз він мене побачить.
— Дякую… Я справді не голодний, — відказав Маріо.
— Хлопче, хлопче, що ти кажеш? Коли я був у твоєму віці… — пробурчав Альберді, відійшовши од комірчини.
— Мені конче треба з вами поговорити…
— Аякже. Поговоримо… Але пити тобі напевно хочеться. Нока приготувала чудовий напій… Скуштуєш?
— Так, дядечку. Але спершу я хотів би поговорити…
— Чого це тобі так загорілося? Ну, ну, признавайся, — кинув священик не дуже суворо. — Чи ти часом не втік із дому?
— Ні! Я був біля моря… В Плайя-де-Оро.
— На екскурсії? Зараз? А школа?