Поріг безсмертя

— Тепер уже ви плутаєте, — обурився Маріо. — Я зовсім не казав, що все це байки.

— Отже, в цьому щось є! — зрадів священик.

Маріо стишив голос.

— Я маю підстави…

— Маєш підстави? Звичайно, звичайно. Але ж є? — повторив Альберді.

— Може… — почав Маріо й замовк.

Цієї миті хтось постукав у двері.

Маріо стояв за священиком у пучку світла, що падало від лампи, і я бачив, як він злякано дивиться на двері.

Постукали знов. Альберді підвівся з крісла й помахом руки показав хлопцеві, щоб той залишився в кімнаті. Потім вийшов у сіни, причинивши за собою двері.

Стало темно.

— Хто там?

— Даруйте, будь ласка, — почув я приглушений голос Катерини. — Чи можу я бачити адвоката Еспінозу?

— Кого? — здивувався Альберді.

— Адвоката Еспінозу. Він сьогодні ввечері мав бути у вас.

— Я не знаю ніякого адвоката з таким прізвищем. Тут нікого не було.

— Адвокат Еспіноза був у вас два дні тому. Ви пам"ятаєте?

— Ах, так. Тепер я пригадую. Від моєї сестри. На жаль, сьогодні ввечері мене не було вдома…

— Може, панотче, ви будете ласкаві відчинити…

Альберді мовчав. Очевидно, роздумував, що робити. Нарешті заскреготів засув, і двері відчинилися.

— Я Катерина Далі. Не знаю, чи казав вам про мене Хосе Браго… — промовила вона дуже голосно, напевно, щоб її почув Маріо.