— Ну, а як же? Наяву?
— Так. Скажімо… — він знову завагався, — по… телефону…
Хлопець раптом замовк.
— Що-о-о?! Ти з мене глузуєш? — обурився Альберді.
— Ні. Я кажу серйозно. Якби ви почули голос небіжчика по телефону…
— Чи в тебе, хлопче, часом не гарячка? — стурбовано спитав священик.
— Немає в мене ніякої гарячки. Скажіть мені. Якби це був голос небіжчика, його манера говорити…
Рипнуло крісло.
— Я постелю тобі, — сказав Альберді, а я завмер на порозі комірчини. Будь-якої миті могло засвітитися світло.
— Ви вважаєте, що я плету дурниці? Ні! Повірте мені.
Знову зарипіло крісло.
— Ну й що? — долинув до мене шепіт Альберді. — Якби я почув по телефону голос небіжчика, то висновок напросився б сам. Це міг бути голос із магнітофонної стрічки.
— Стривайте! — вигукнув Маріо. — А якщо ця людина, цей голос… розмовляв з вами? Відповідав на запитання і сам їх ставив?..
— Ти що, хлопче? — Альберді затнувся і, помовчавши якийсь час, спитав по-дружньому — А чи не чув ти часом сам?.. Скажи чесно.
Маріо довго не відповідав.
— Так. Чув, — відповів він нарешті трохи тремтячим голосом. — Тільки… благаю вас, нікому про це не кажіть! А особливо мамі.
— Це був голос твого батька?..
— Звідкіля ви знаєте?
— Не важко здогадатися. Ти певний, що це не міг бути голос із стрічки?
— Цілком. Ми з ним розмовляли.