Поріг безсмертя

— Що я маю робити?

Катерина не відповіла на це запитання. Вона довго мовчки дивилася на Долорес, і я гадав, вона роздумує, що відповісти. Проте я помилився.

— Чи можете ви мені чесно сказати, що сталося з щоденником Хосе Браго і рукописом роману «Вежа без вікон»? — несподівано спитала вона.

Долорес неспокійно засовалась.

— Звідкіля ви знаєте про щоденник? — ледь чутно запитала вона.

Аж тут почулися тихі кроки, і з бічного коридора з"явився молодий індіянин, який кілька хвилин. тому привів Катерину.

— Професор просить сеньйорів до кабінету! — промовив він, жестом показуючи на сходи, що вели нагору.

Альберді схопився з крісла. Тільки тепер я помітив, що він дуже схвильований.

— Даруйте… — підводячись, вклонився я Долорес і Катерині.

Сеньйора де Ліма кинула на мене сповнений тривоги погляд, а я всміхнувся їй, даючи очима знак, аби вона не хвилювалась.

Молодий індіянин провів нас аж до дверей Боннардового кабінету і повернувся.

Професор, одягнений у білий халат, стояв на порозі. Він привітав нас кивком голови, жестом руки запросивши всередину.

Яскраво освітлений кабінет видався мені значно просторішим, ніж тоді, коли я був тут уперше. На вікні, щільно затуленому шторою, лежали шматки розбитої шибки.

Боннард помітив мій погляд і глузливо всміхнувся.

— Ваші клієнти бавляться… А ось лист із поздоровленням.

Він потягся до відкритої шухляди в письмовому столі й подав мені зім"ятий аркуш паперу.

«Вбивців під суд», — прочитав я набазграні невправною рукою слова.

— Сідайте! — мовив Боннард. Проте сам не сів, а тільки рівною, розміреною ступою заходив по кабінету.

— Давно ж ти тут не був, Ест:.. — трохи помовчавши, мовив він до Альберді.

— Давно, — сказав священик, беручи в мене аркуш. — Це закинули через вікно? — запитав він перегодом.