- Ні, Дженні, ні. Я докладу всіх зусиль, щоб цей винахід ніхто не привласнив. Його буде повернено науці.
Людству!
- Любий мій, цей папірець аж нічого не змінить у нашому житті, - зітхнула Дженні. - Мене зараз цікавить інше.
Що тобі сказали в конторі? Є в них робота чи нам уже пора простягти ноги?
- Розумієш... - почав обережно, і вона все зрозуміла.
- Можеш далі не говорити.
Вона опустилася на диван, плечі її затремтіли. Він присів поруч, пригорнув її.
- Ми парії! - крізь сльози вигукнула вона. - Парії суспільства! Нікому не потрібні. Нас викинули за борті
- Ще не все втрачено. Я придумав.
- Ні, Джо, втрачено все. У мене таке відчуття, що найбільша невдача нас іще чекає попереду.
Він підбадьорливо посміхнувся і впевнено сказав:
- І все ж я певний, що ми вистоїмо. Ти пам’ятаєш, Дженні, що сказав один мудрий чоловік: “Кінець життя не
такий трагічний, як кінець любові”? Нам треба зберегти свою любов.
- Гаразд, - витерла вона сльози, - будемо боротися, - голос у неї став чомусь хрипким. - Спробую написати ще
один “рожевий” роман. Але для цього мені потрібно двадцять днів. А певніше - місяць. Чи є він у нас?
Джо нічого не встиг відповісти, бо екран відео засвітився і на ньому з’явилась панель із пультом. На панелі
замиготіли індикатори.
- Добрий день, містере Лі! - чітко вимовляючи слова, сказав механічний голос. - У зв’язку з тим, що ви не
заплатили у перші три дні місяця за квартиру, завтра ви будете примусово виселені з вілли містера Банча. Прошу
підтвердити прийняття моєї інформації!