– А коли…
– Моя мати померла 1905 року, – сказала вона. – Її вбили за кілька метрів звідси, біля самої води, угородивши ніж у шию.
– Мені шкода. Я думав, що…
– Багато людей так думають. Бажання вірити може бути сильнішим за смерть.
– А хто її вбив?
– Ви знаєте хто.
Я мовчав кілька секунд, а тоді сказав:
– Дієґо Марласка…
Вона кивнула головою.
– Навіщо?
– Щоб примусити її мовчати. Щоб замести цей слід.
– Не розумію. Ваша мати допомагала йому… Він сам же передав їй велику суму грошей, щоб заплатити за її допомогу.
– Саме тому він і вирішив її вбити, щоб вона забрала його таємницю із собою в могилу.
Вона дивилася на мене з легкою усмішкою, ніби моя розгубленість розважала її й водночас уселяла їй жаль.
– Моя мати була звичайною жінкою, сеньйоре Мартін. Вона виросла в злиднях, і її єдиною силою було бажання вижити. Вона ніколи не навчилася ані писати, ані читати, але вона вміла заглянути всередину людини. Вона вміла відчути те, що вони відчували, те, що приховували, і те, про що вони мріяли. Вона читала це в їхньому погляді, у їхніх жестах, у їхньому голосі, у тому, як вони ходили і як рухалися. Вона знала, що вони скажуть, іще до того, як вони розтуляли рота. Тому багато людей називали її чаклункою, бо вона була спроможна бачити в них те, чого самі вони не хотіли бачити. Вона заробляла собі на життя, продаючи любовні трунки та приворотне зілля, що їх виготовляла з джерельної води, трав та цукру. Вона допомагала пропащим душам вірити в те, у що їм хотілося вірити. А коли її ім’я стало набувати популярності, багато поважних людей почали відвідувати її й просити в неї всіляких послуг. Багаті хотіли стати ще багатшими. Ті, хто був при владі, хотіли мати ще більше влади. Скнари хотіли почуватися святими, а святі хотіли бути покараними за гріхи, яких вони не мали мужності накоїти. Моя мати всіх вислуховувала й від усіх брала гроші. За ці гроші вона послала мене та моїх братів навчатися в ті школи, у яких навчалися діти її клієнтів. Вона купила нам інше прізвище та інше життя, далеке від цього місця. Моя мати була доброю людиною, сеньйоре Мартін. Але ви помиляєтеся, коли думаєте, що вона когось у чомусь одурила або примусила повірити в щось таке, у що не слід було вірити. Життя навчило її, що ми, люди, живемо з великих і малих брехень, що вони потрібні нам, як повітря. Вона казала, що, якби ми були спроможні побачити, не вдягаючи шори на очі, реальність світу та реальність нас самих протягом лише одного дня, від світанку до вечора, ми наклали б на себе руки або схибнулися.
– Але…
– Якщо ви прийшли сюди в пошуках магії, то я мушу розчарувати вас. Моя мати пояснила мені, що магії не існує, що у світі не може бути ані добра, ані зла більше, аніж ми собі уявляємо внаслідок своєї жадібності чи з наївності. А іноді навіть унаслідок свого божевілля.
– Чи не це саме сказала вона Дієґо Марласці, коли взяла від нього гроші? – зауважив я. – За сім тисяч песет у ті часи можна було купити кілька років навчання в добрих школах та добре ім’я.
– Дієґо Марласці треба було вірити. Моя мати допомогла йому в цьому. Більше нічого.
– Вірити в що?
ebooksa