– А що ви відчуваєте, Мартін?
Іронія та зневага, що пролунали в його голосі, додали мені сміливості й відкрутили кран для приниження, яке накопичувалося протягом місяців під час зустрічей із ним. Гнів і сором від того, що я завжди відчував страх у його присутності й погоджувався вислуховувати його отруйні міркування. Гнів і сором від того, що хоч я й переконував себе, що моєю поведінкою керував розпач, але моя душа виявилася такою самою нікчемною й жалюгідною, як і його гуманізм, пропущений крізь каналізаційну трубу. Гнів і сором відчувати, знати, що він завжди має рацію, а надто тоді, коли я відчував найбільший біль від необхідності погоджуватися з ним.
– Я поставив вам запитання, Мартін. Що ви відчуваєте?
– Я відчуваю, що найліпше було б залишити все таким, яким воно є, і повернути вам ваші гроші. Відчуваю, що, хоч би яку мету ви ставили перед собою, затіявши цю абсурдну справу, я волів би не брати участі в ній. І головне, я відчуваю, що колись вас знав.
Хазяїн опустив вії й поринув у тривалу мовчанку. Він обернувся й ступив кілька кроків у напрямку брами некрополя. Я дивився на його темний силует, що вирізнявся на тлі лісу з мармурових надгробків, і на його тінь, нерухому під дощем. Я відчув страх, каламутний страх, що народився десь у моїх нутрощах і навіяв мені дитяче бажання попросити прощення й прийняти будь-яке покарання, яке він накладе на мене, аби тільки не терпіти цієї мовчанки. І мене занудило. Від його присутності, а надто від моєї власної.
Хазяїн обернувся й підійшов знову. Він зупинився на відстані кількох сантиметрів від мене й нахилив своє обличчя над моїм. Я відчув його холодне дихання й потонув у його чорних бездонних очах. Цього разу його голос і його тон були крижаними, позбавленими тієї практичної та награної людяності, яка досі забарвлювала його розмову та його дії.
– Я скажу вам лише раз, а ви собі затямте. Ви виконаєте свої зобов’язання, а я – свої. Це єдине, що ви можете й повинні відчувати.
Я навіть не помітив, що знову й знову киваю йому головою, аж поки хазяїн не дістав жмут сторінок із кишені й не подав їх мені. Він випустив їх із руки, перш ніж я встиг їх узяти. Вітер закрутив їх у вихорі, і я побачив, як вони розсипалися аж до входу на кладовище. Я став поквапно збирати їх, щоб урятувати від дощу, але деякі з них потрапили в калюжі, тож чорнило розчинилося у воді й слова почали стікати з паперу тоненькими чорними цівками. Нарешті я зібрав жмут мокрого паперу й затиснув його в жмені. Коли підвів погляд і розглянувся навкруги, хазяїн уже пішов.
Якщо колись мені й було потрібне дружнє обличчя, дивлячись на яке, я міг би трохи заспокоїтися, то саме тоді. Стара будівля «Голосу індустрії» стояла за мурами кладовища. Я рушив туди в надії зустрітися з моїм давнім учителем доном Басиліо, однією з рідкісних душ, не заражених дурістю світу, чоловіком, що був завжди спроможний дати добру пораду. Увійшовши до редакції, я відкрив, що ще можу впізнати більшість персоналу. Я спізнав таке відчуття, що не минуло й хвилини, відтоді як пішов звідти багато років тому. Ті, котрі впізнали мене, дивилися з осторогою й відводили очі, щоб уникнути потреби привітатися. Я увійшов до редакційної зали й попрямував до кабінету дона Басиліо, який був у глибині. Кабінет був порожній.
– Кого ви шукаєте?
Я обернувся й побачив Росела, одного з редакторів, які здавалися мені старими вже тоді, коли я працював там хлопчиком на побігеньках. Саме він підписався під отруйною рецензією на «Кроки в небо», опублікованою в газеті, де мене було названо «редактором газетних оголошень».
– Сеньйоре Росел, я Мартін. Давид Мартін. Ви мене не пам’ятаєте?
Росел пильно роздивлявся мене протягом кількох секунд, удаючи, ніби ніяк не може мене впізнати, і нарешті кивнув головою.
– А дон Басиліо де?
– Він пішов звідси два місяці тому. Ви знайдете його в редакції «Ванґардії». Якщо зустрінетеся з ним, то перекажіть йому привіт.
– Гаразд, передам.
– Співчуваю вам через вашу книжку, – сказав Росел із поблажливою посмішкою.
Я пройшов через залу редакції, петляючи між ухильними поглядами, кривими посмішками й злісними перешіптуваннями. «Час лікує все, – подумав я, – усе, крім правди».
Через півгодини таксі доставило мене до дверей редакції «Ванґардії» на вулиці Пелайо. На відміну від зловісної дряхлості моєї колишньої газети тут усе дихало аристократичністю й достатком. Я назвав себе перед прилавком консьєржа, і досить приємний хлопець, який нагадав мені мене самого в мої роки цвіркуна Джиміні[33], був посланий повідомити дона Басиліо, що до нього прийшов відвідувач. Лев’яча зовнішність мого старого вчителя не зазнала помітних змін із плином років. У своєму новому одязі, який більше відповідав його новим декораціям, дон Басиліо мав не менш грізний вигляд, аніж у часи перебування в редакції «Голосу індустрії». У нього радісно засяяли очі, коли він мене побачив, і, всупереч своєму залізному протоколу, він схопив мене в обійми, у яких легко міг би зламати мені два чи три ребра, якби поруч не було інших людей, і хотів він чи не хотів, а донові Басиліо доводилося дотримуватися певних правил формальної поведінки й берегти свою репутацію.
– Ми наближаємося до буржуазного добробуту, доне Басиліо, чи не так?
ebooksa