Гра янгола

– Тут останній каталог європейських видавців. Якщо хочеш, подивися, чи не знайдеш ти тут чогось, а я поки що обслужу покупця, – сказав він мені.

Семпере повернувся до прилавка, а я залишився сам-один у підсобному приміщенні книгарні, марно шукаючи в довіднику видавництво «Едисьйон де ла Люм’єр». Гортаючи каталог, я чув його розмову з жінкою, чий голос видався мені знайомим. Я почув, як у розмові згадали Педро Відаля, і вирішив подивитися, хто там прийшов.

Крістіна Саньєр, дочка шофера й секретарка мого наставника, переглядала цілий стосик книжок, які Семпере заносив до свого списку проданої літератури. Побачивши мене, дівчина чемно всміхнулася, але я був переконаний, що вона мене не впізнала. Семпере підняв очі й, побачивши мій розгублений погляд, швидко оцінив ситуацію.

– Ви знайомі, чи не так? – запитав він.

Крістіна звела брови, здивована, і знову подивилася на мене, неспроможна пригадати, хто я такий.

– Я Давид Мартін, – нагадав їй я. – Друг дона Педро.

– А й справді, – сказала вона. – Добрий день.

– Як ваш батько? – запитав я, не знаючи, що ще сказати.

– Дуже добре. Він чекає мене за рогом вулиці, у машині.

Семпере, який не пропустив жодного слова з нашої розмови, втрутився:

– Сеньйорита Саньєр прийшла по книжки, які замовив Відаль. А вони трохи заважкі, то чи не будете ви такі ласкаві й не допоможете їй віднести їх до машини?

– Не турбуйтеся… – запротестувала Крістіна.

– Без проблем, – сказав я, готовий заради неї віднести куди завгодно стос книжок, який був би не легший за багатотомне розкішне видання Британської енциклопедії разом з усіма додатками.

Я відчув, як щось хруснуло в мене в спині, і Крістіна стривожено поглянула в мій бік.

– З вами все гаразд?

– Не бійтеся, сеньйорито. Наш друг Мартін хоч і літератор, а проте він дужий, як бик, – сказав Семпере. – Правда ж, Давиде?

Крістіна подивилася на мене, не дуже переконана. Я подарував їй свою усмішку непереможного мачо.

Семпере-син хотів допомогти мені, узявши половину книжок, але батько, показавши себе тонким дипломатом, зупинив його помахом руки.

Крістіна притримала для мене двері, і я наважився пробігти відстань у п’ятнадцять-двадцять метрів, що відокремлювали мене від «іспано-свіси», яка стояла за рогом вулиці Порталь-дель-Анхель[12]. Я ледве туди добіг: руки в мене горіли вогнем, а пальці мало не розтиснулися. Мануель, шофер, допоміг звільнитися від книжок і привітав мене з великою радістю.

– Як приємно зустрітися з вами, сеньйоре Мартін.