Випробування ремонтом та переобладнанням тривало на цілий тиждень довше, ніж передбачалося, та, попри набридливу й тривалу присутність Отіліо з його командою, які пробивали дірки там, де вони не були потрібні, та снідали по дві з половиною години, радісне відчуття того, що я нарешті оселився в будинку, про який так довго мріяв, допомогло б мені прожити там не один рік зі свічками й гасовими лампами, якби не було іншого виходу. Мені вельми пощастило, бо квартал Рібера був справжнім духовним і матеріальним резервуаром ремісничого люду всіх видів і різновидів, і на відстані кинутого каменя від своєї нової оселі я міг знайти людей, які поставили мені нові засуви та замки, що не здавалися вкраденими з Бастилії, та крани й настінні лампи, що відповідали вимогам двадцятого сторіччя… Я відхилив пропозицію провести до мого будинку телефонну лінію, а те, що мені довелося почути по радіо у Відаля, те, що тепер у пресі називали новими засобами масової комунікації, теж мене не приваблювало. Я вирішив, що житиму у світі книжок і тиші. Я забрав із пансіону лише одну зміну білизни й той футляр, у якому зберігався револьвер мого батька, єдиний спогад про нього. Решту свого одягу та речі особистого вжитку я роздав іншим пожильцям пансіону. Якби міг, то залишив би позаду також свою шкуру й свою пам’ять.
Я переселився в уже електрифікований будинок із вежею в той самий день, коли вийшла друком перша книжка мого великого серіалу «Місто проклятих». В основу свого роману я поклав вигаданий сюжет, який обертався навколо пожежі, що відбулася 1903 року в закладі «Мрія», та привиду, який відтоді блукає вулицями кварталу Раваль. Не встигло висохнути чорнило на сторінках цього першого видання, як я вже почав працювати над другим романом серіалу. Згідно з моїми розрахунками за умови безперервної роботи протягом тридцяти днів на місяць Іґнатіус Б. Самсон мусив щодня виготовляти приблизно 6,66 сторінки рукопису, щоб успішно виконувати умови контракту, – такий темп, звичайно, був божевіллям, але він мав ту перевагу, що не залишав мені вільного часу для того, аби я це усвідомив.
Я лише встиг збагнути, що з плином днів почав споживати більше кави та сигарет, аніж кисню. Мірою того, як я себе все більше отруював, мене починало змагати відчуття, що мій мозок перетворюється на парову машину, яка ніколи не охолоджується. Іґнатіус Б. Самсон був молодий і терплячий. Він працював протягом усієї ночі й засинав рано-вранці, бачачи дивні сновидіння, у яких літери зі сторінки, вставленої в друкарську машинку, розбігалися з паперу, перетворювалися на таку собі чорнильну павутину й обплутували йому руки та обличчя, проникали крізь шкіру, у судини, аж поки обгортали його серце чорною плівкою й перетворювали його зіниці на калюжки темряви. Я тижнями не виходив із того будинку й забував про те, який сьогодні день тижня та який місяць року. Не звертав найменшої уваги на головний біль, напади якого повторювалися, так, ніби металевий гостряк пробивав дірку в моєму черепі, обпалюючи очі спалахом сліпучого білого світла. Я звик жити з постійним свистом у вухах, який могли приглушити тільки шум вітру або дощу. Іноді, коли холодний піт заливав мені обличчя, і я відчував, що руки мені тремтять на клавішах «Андервуда», я казав собі, що завтра піду до лікаря. Але в цей день мені треба було створювати нову сцену й розповідати нову історію.
Підходив до завершення перший рік життя Іґнатіуса Б. Самсона, і, щоб відсвяткувати цю дату, я вирішив зробити вихідний і знову зустрітися із сонцем, вітром та вулицями міста, якими вже й забув коли ходив. Я поголився й одягнув свій найкращий костюм. Залишив вікна кабінету та галереї відчиненими, щоб добре провітрити будинок і щоб густий туман, який висів у ньому й пахнув зовсім не туманом, розвіявся на всі чотири сторони. Вийшовши на вулицю, я побачив великий конверт, що визирав зі щілини моєї поштової скриньки. У конверті знайшов аркуш пергаменту, скріплений сургучевою печаткою з картинкою янгола та списаний прегарним каліграфічним почерком, який був уже знайомий мені. Я прочитав:
Любий Давиде!
Я хотів би першим привітати вас із новим етапом у вашій творчості. Я з величезною втіхою прочитав перші частини вашого роману «Місто проклятих». Сподіваюся, що мій маленький подарунок буде для вас приємним.
Я знову висловлюю вам свій захват і своє бажання, щоб одного дня наші стежки перетнулися. Переконаний, що так рано чи пізно буде, я залишаюся вашим відданим другом і читачем.
Андреас Кореллі
Маленьким подарунком був той самий примірник «Великих сподівань», який сеньйор Семпере подарував мені, коли я був дитиною, той самий, який я потім йому повернув, щоб мій батько його не знайшов, і той самий, який, коли я хотів купити його за будь-яку ціну, був комусь проданий лише за кілька годин до моєї появи. Я подивився на цей оправлений стосик паперу, що не так давно вміщував для мене всю чарівність і все сяйво світу. На обкладинці досі можна було помітити відбитки моїх дитячих пальців, заплямлених кров’ю.
– Дякую, – промурмотів я.
Сеньйор Семпере начепив окуляри й став роздивлятися книжку. Він поклав її на клапоть тканини, яким був застелений письмовий стіл у задній кімнаті його книгарні, і нахилив флексор настільної лампи, щоб пучок світла падав на книжку. Його експертний аналіз тривав кілька хвилин, протягом яких він зберігав благочестиву мовчанку. Я спостерігав, як він гортає сторінки, нюхає їх, погладжує папір і спинку оправи, зважує книжку на одній долоні, а потім на другій і нарешті згортає палітурку й крізь лупу роздивляється відбитки сухої крові, що їх мої пальці залишили там дванадцять або тринадцять років тому.
– Неймовірно, – мовив він, скидаючи окуляри. – Це та сама книжка. Як, ти кажеш, вона потрапила до твоїх рук?
– Я й сам не знаю. Сеньйоре Семпере, вам щось відомо про французького видавця, якого звати Андреас Кореллі?
– Його прізвище здається мені радше італійським, ніж французьким, хоч ім’я Андреас схоже на ім’я грека…
– Його видавництво в Парижі. «Едисьйон де ла Люм’єр».
Семпере замислився на кілька хвилин із виразом сумніву на обличчі.
– Боюся, я вперше чую про це видавництво. Я запитаю в Барсело, який усе знає, цікаво, що він мені скаже.
Ґуставо Барсело був одним зі старійшин корпорації книгарів старої Барселони, і його енциклопедична обізнаність була не менш легендарною, аніж його вдача, досить-таки шкарубка й педантична. Серед книгарів існувало прислів’я, що коли ти в чомусь сумніваєшся, то запитай у Барсело. У цю мить з’явився син Семпере, хоч і старший на два чи три роки від мене, досі такий сором’язливий, що іноді здавався невидимим. Він зробив знак своєму батькові.
– Тату, там прийшли по замовлення, яке ви, схоже, прийняли.
Книгар ствердно кивнув і подав мені грубу й обтріпану книгу.
ebooksa