– Світ такий маленький, – відповів я.
Крістіна подякувала мені легкою усмішкою й сіла в машину.
– Пробачте, що книжки були такими важкими.
– Ет, пусте. Фізичні вправи збадьорюють дух, – сказав я, не звертаючи уваги на клубок із жил, який утворився в мене на спині. – Привіт донові Педро.
Я побачив, як вони від’їхали в напрямку майдану Каталунья, і коли обернувся, то побачив Семпере, який стояв у дверях книгарні, дивився на мене лукавим поглядом і показував жестами, щоб я втер слину. Я підійшов до нього й не втримався, щоб не засміятися із самого себе.
– Тепер я знаю вашу таємницю, Давиде. Колись у таких тарапатах я виявляв більше витримки.
– Усе ржавіє.
– Кому ти про це розказуєш? Можна мені залишити книжку на кілька днів?
Я ствердно кивнув головою.
– Бережіть її, як зіницю ока.
Я знову побачив її через кілька місяців у товаристві дона Педро Відаля за столиком, який він завжди резервував у «Мезон доре´»[13]. Відаль запросив мене приєднатися до них, але мені досить було зустрітися з нею поглядом, і я зрозумів, що ліпше відхилити запрошення.
– Як посувається роман, доне Педро?
– Успішно.
– Я радий за вас. Смачного.
Наші зустрічі були випадковими. Іноді я натрапляв на неї в книгарні «Семпере та син», куди вона часто приходила забирати книжки для дона Педро. У таких випадках Семпере намагався залишати нас наодинці, але незабаром Крістіна розгадала цей трюк і стала посилати по замовлення одного зі служників із вілли «Геліус».
– Я знаю, це мене не стосується, – сказав мені Семпере. – Але я радив би вам викинути її з голови.
– Не знаю, про що ви говорите, сеньйоре Семпере.
– Давиде, ми знаємо один одного дуже давно…
Місяці минали для мене з такою швидкістю, що я не встигав помічати їх. Я жив нічним життям, пишучи з вечора до ранку, а спав удень. Баридо й Есковільяс не переставали вітати мене з успіхом «Міста проклятих» і коли бачили, що я вже на межі колапсу, то запевняли, що романів через два дадуть мені вільний рік, щоб я міг відпочити або присвятив цей час написанню власного твору, який вони надрукують із великою помпою, подавши великими літерами на обкладинці моє справжнє ім’я. Їм завжди бракувало лише якихось двох романів. Колоття, головний біль та запаморочення ставали дедалі частішими та сильнішими, але я пояснював усі своє нездужання перевтомою й придушував їхні симптоми новими ін’єкціями кофеїну, сигаретами, пігулками кодеїну та іншими ліками, які пахли порохом, що їх мені нишком постачав один аптекар із вулиці Архентерія. Дон Басиліо, з яким я іноді обідав по четвергах на терасі пляжу Барселонета, наполягав, щоб я звернувся до лікаря. Я завжди відповідав йому, що неодмінно звернуся й цього ж таки тижня знайду час.
Крім свого колишнього шефа та батька й сина Семпере, я не мав коли зустрічатися ні з ким, крім Відаля, і то лише тому, що він частіше сам приходив до мене, ніж я до нього. Мій будинок із вежею йому не подобався, і він завжди наполягав, щоб ми пішли прогулятися до бару «Альміраль» на вулиці Хоакіма Кости, де він мав свій рахунок і вечорами в четвер підгодовував літературну братію, до якої мене не запрошував, бо знав, що всі ці асистенти, неспроможні віршомази та підлабузники, які підлещувалися до нього, сподіваючись на милостиню, рекомендацію до видавця або похвальне слово, яким вони могли б заткнути рани свого самолюбства, ненавиділи мене з тими послідовністю, силою та впертістю, яких їм бракувало, коли вони втілювали в життя власні літературні задуми, що їх читацький загал уперто не хотів помічати. Тут, хильнувши абсенту та викуривши гаванську сигару, він починав розмову про свій роман, який усе не міг дописати до кінця, про плани змінити своє життя та про свої любовні походеньки й перемоги: чим старшим він ставав, тим молодшими й палкішими були його коханки.
ebooksa