Гра янгола

– Але не запитуй мене про Крістіну, – казав він іноді з лукавим виглядом.

– А що я маю про неї запитувати?

– Чи запитує вона в мене про тебе?

– А вона запитує про мене, доне Педро?

– Ні.

– Тож навіщо вся ця розмова?

– Річ у тім, що одного дня вона згадала про тебе.

Я зазирнув йому у вічі, чи він не кепкує з мене.

– І що ж вона сказала?

– Тобі не сподобається.

– Кажіть усе одно.

– Можливо, вона висловила свою думку трохи іншими словами, але, якщо я правильно її зрозумів, то вона не розуміє, як ти можеш проституювати себе, пишучи серіали примітивного ґатунку для двох сучих синів і занапащаючи свій талант і свою молодість.

Я почувся так, ніби Відаль устромив мені в шлунок холодний кинджал.

– Вона справді так про мене думає?

Відаль знизав плечима.

– Я знаю тільки, що за мене вона готова піти у вогонь й у воду.

Я працював щодня, крім неділі, яку присвячував блуканню вулицями, що завжди приводило мене до якогось шинку у кварталі Паралело, де не було проблем із тим, щоб знайти якусь самотню душу, котра, як і я, чогось чекала й на щось сподівалася. До наступного ранку, коли прокидався й знаходив у своїх обіймах незнайому жінку, я не усвідомлював, що всі вони дуже схожі одна на одну і кольором волосся, і манерою ходити, і рухами або поглядом. Раніше або пізніше, щоб урвати гнітючу мовчанку прощань, ті дами на одну ніч запитували мене, як я заробляю собі на життя. Коли гординя мене спокушала і я казав їм, що я письменник, вони вважали мене брехуном, бо ніхто ніколи не чув про Давида Мартіна, хоча деякі знали, хто такий Іґнатіус Б. Самсон, і чули про «Місто проклятих». З плином часу я почав розповідати, що працюю в портовій митниці біля доків або в конторі адвокатів фірми «Сайрач, Мунтанер і Круельс» асистентом.

Пам’ятаю, як одного вечора я сидів у кав’ярні біля Опери в товаристві вчительки музики, яку звали Алісія і якій, схоже, я допомагав забути про когось, кого вона ніяк не могла забути. Я саме збирався поцілувати її й тут побачив за шибкою обличчя Крістіни. Коли я вибіг на вулицю, вона вже загубилася в натовпі людей, що прогулювалися бульваром Рамбла. Через два тижні Відаль став наполегливо запрошувати мене на прем’єру опери «Мадам Батерфляй» у «Лісео». Родина Відалів мала там ложу в партері, і Відаль раз на тиждень ходив туди протягом усього сезону. Зустрівшись із ним у фойє, я побачив, що він привів також Крістіну. Вона привітала мене крижаною усмішкою й не сказала жодного слова, не обдарувала мене жодним поглядом, аж поки Відаль у середині другого акту не спустився на сцену, щоб привітати котрусь зі своїх знайомих знаменитостей, залишивши нас наодинці в ложі, одне навпроти одного, без жодного щита між нами, крім Пучіні та сотні облич у півтемряві театру. Я зачекав хвилин десять, перш ніж обернувся й подивився їй у вічі.

– Я вас чимось образив? – запитав я.

– Ні.