– Ця книжка ніколи не повинна була покинути вітрину з особистою колекцією сеньйора Семпере.
Ізабелла взяла її й, побачивши кулю, яка застрягла між сторінками й була досі там, подивилася на мене, не сказавши нічого. Тоді я дістав білий конверт із п’ятнадцятьма тисячами песет, за які старий Відаль намагався купити мою смерть, і поклав його на прилавок.
– А це плата за всі ті книжки, які старий Семпере подарував мені за всі роки нашого знайомства.
Ізабелла відкрила конверт і порахувала гроші, здивована.
– Я не знаю, чи можу їх прийняти…
– Тоді вважай, що це мій подарунок на твоє майбутнє весілля.
– А я ж так сподівалася, що це ви поведете мене до вівтаря, хай навіть у ролі весільного батька.
– Ніщо не подарувало б мені більшої радості.
– Але вам треба покинути місто.
– Так.
– Назавжди.
– На певний час.
– А якби і я поїхала з вами?
Я обняв її й поцілував у чоло.
– Хоч би куди я подався, ти завжди будеш зі мною, Ізабелло. Завжди.
– Мені вас дуже бракуватиме.
– Я знаю.
– Ви дозволите мені принаймні провести вас до поїзда чи куди там?
Я надовго замислився, проте не знайшов у собі мужності відмовитися від цих кількох останніх хвилин, проведених у її товаристві.
– Аби я могла переконатися, що ви справді поїхали і я звільнилася від вас назавжди, – додала вона.