Ґрандес усміхнувся. Кабіна вийшла з великої червоної хмари, і ми зависли в порожнечі над гаванню порту, над темними водами, у яких віддзеркалювалися вогні міста.
– П’ятнадцять тисяч песет, – відповів він, поляпавши по білому конверту, який виглядав із кишені його пальта.
– Мабуть, я маю всі підстави пишатися. Людей убивають і за два дуро. Чи входить у цю ціну зрада двох своїх людей?
– Я хотів би вам нагадати, що з нас двох убивали людей тільки ви.
На цей момент четверо священнослужителів уже дивилися на нас, приголомшені й нажахані, зовсім забувши про чари запаморочення голів від пташиного польоту над містом. Ґрандес скинув на них неуважним поглядом.
– Коли ми прибудемо на першу зупинку, то, якщо моє прохання не здасться вам надмірним, я проситиму, щоб вашмосці покинули кабіну й надали нам можливість обговорити тут сам на сам наші мирські проблеми.
Вежа портової гавані височіла попереду, схожа на обплутаний дротами сталевий купол якогось механічного собору. Кабіна проникла під цей купол і зупинилася біля платформи. Коли дверцята відчинилися, четверо священнослужителів майже вибігли з кабіни. Ґрандес із пістолетом у руці показав мені, щоб я відійшов углиб. Один зі священиків, сходячи на платформу, подивився на мене з тривогою.
– Не турбуйтеся, юначе, ми повідомимо про все в поліцію, – сказав він, перш ніж дверцята знову зачинилися.
– Неодмінно повідомте, – сказав Ґрандес.
Коли дверцята були заблоковані, кабіна рушила далі. Ми виїхали з вежі, що височіла над гаванню, і вирушили в останній етап подорожі. Ґрандес наблизився до вікна й став споглядати краєвид міста, міраж зі світла й туману, соборів і палаців, провулків і широких проспектів, переплетених у лабіринті темряви.
– Місто проклятих, – сказав Ґрандес. – Чим із більшої відстані на нього дивишся, тим гарнішим воно здається.
– Це моя епітафія?
– Я не вбиватиму вас, Мартін. Я не вбиваю людей. Ви самі зробите для мене цю послугу. Для мене й для самого себе. Ви ж знаєте, що я маю слушність.
Без подальших слів інспектор тричі вистрелив у механізм, що блокував дверцята кабіни, і відчинив їх одним поштовхом ноги. Дверцята зависли в повітрі, порив холодного вітру наповнив кабіну вогкістю.
– Ви нічого не відчуєте, Мартін. Повірте мені. Удар триватиме не довше, як одну десяту частку секунди. Одну мить. А потім – мир.
Я подивився на відчинені дверцята. Мене чекало падіння з висоти сімдесят метрів. Я подивився на вежу Сан-Себастьян і прикинув, що до прибуття кабіни туди залишилося кілька хвилин. Ґрандес прочитав мої думки.
– За кілька хвилин усе закінчиться, Мартін. Ви повинні подякувати мені.
– Ви справді вірите в те, що я вбив усіх тих людей, інспекторе?
Ґрандес підняв револьвер і націлив його мені в серце.
– Не знаю, і мені це байдуже.
ebooksa