Гра янгола

– Ні, – відповів я. – Це єдина з моїх мрій, що справдилася. Але ти хочеш поговорити зі мною про щось, а я розважаю тебе балачками, які, звичайно ж, тобі не цікаві.

Мій голос пролунав набагато вибачливішим тоном, ніж я того хотів. З мріями в мене завжди відбувалося те саме, що й з квітами. Коли мрія опинялася в мене в руках, я не знав, куди її поставити.

– Я хотіла поговорити з тобою про Педро, – почала Крістіна.

– Он воно що.

– Ти його найліпший друг. Ти його знаєш. Він говорить про тебе як про власного сина. Він нікого так не любить, як тебе. І ти це знаєш.

– Дон Педро справді ставився до мене, як до сина. Якби не він та не сеньйор Семпере, не знаю, що зі мною сталося б.

– Я хочу поговорити з тобою тому, що дуже стурбована через нього.

– Стурбована з якої причини?

– Ти знаєш, що вже минуло чимало років, відколи я стала працювати його секретаркою. Як тобі самому добре відомо, Педро – чоловік добрий та великодушний, і ми зрештою стали добрими друзями. Тому мені боляче бачити його таким.

– Яким саме?

– Це все та клята книжка, роман, який він хоче написати.

– Він пише його вже багато років.

– Він руйнує його вже багато років. Я виправляю та друкую всі його сторінки. За той час, поки я працюю його секретаркою, Педро зруйнував не менш як дві тисячі сторінок. Каже, що в нього нема таланту. Що він комедіант і лицемір. П’є постійно. Іноді я заходжу до його кабінету, що нагорі, у вежі, і бачу, що він напився й плаче, як дитина…

Я проковтнув слину.

– …каже, що він тобі заздрить, що хотів би бути таким, як ти, що люди брешуть, хвалячи його, бо щось хочуть мати від нього: гроші, допомогу, – але він знає, що його писанина не має ніякої цінності. Перед іншими він намагається тримати марку, – костюми й усе таке, – але ж я бачу його щодня й бачу, що він згасає. Іноді мене опановує страх, що він може вчинити якусь велику дурницю. Я давно вже цього боюся. Але я мовчала, бо не знала, з ким могла б поговорити про нього. Якби він довідався, що я приїздила побачитися з тобою, він би дуже розгнівався. Він завжди мені каже: «Давида не втягуй у мої справи; він має все життя попереду, а я вже ніщо». Він постійно таке говорить. Пробач, що я тобі все це розповідаю, але я не знала, до кого звернутися…

Запала довга мовчанка. Я відчув, як на мене напливає крижаний холод, бо зрозумів, що чоловік, якому я завдячував життям, поринає в розпач, а я, замкнувшись у своєму власному світі, не присвятив навіть секунди тому, щоб зрозуміти його стан.

– Мабуть, мені не треба було приходити.

– Ні, – сказав я. – Ти добре зробила.

Крістіна подивилася на мене з боязкою усмішкою, і вперше я пережив відчуття, що не зовсім чужий для неї.

– Що будемо робити? – запитала вона.