– Це ви вкрали в мене гроші?
– Така підозра мене ображає. Коли вас сюди принесли, ви вже були чистісінький, до того ж я беру лише чеки, що котуються на біржі.
Я залишив того психа на його ліжку з його давньою газетою та дотепними промовами. У голові в мене досі паморочилася, і я з великими труднощами спромігся пройти чотири кроки по прямій лінії, але встиг дійти до дверей, які були в одній із бічних стін великого склепу; за ними виднілися сходи. Слабеньке світло просочувалося десь нагорі сходів. Я піднявся на висоту чотирьох чи п’яти поверхів, аж поки відчув подмух свіжого повітря, що залітав крізь великі двері, до яких вели сходи. Я вийшов назовні й зрозумів нарешті, де опинився. Переді мною було озеро, що нависало над деревами парку Цитаделі. Сонце вже опускалося над містом, і накриті водоростями води вигиналися хвилями, наче розлите вино. Водний резервуар був схожий на грубо вимуруваний замок або на в’язницю. Він був збудований для того, щоб постачати водою павільйони Всесвітньої виставки 1888 року, але з часом внутрішній простір цього світського собору почав правити за притулок для вмирущих та вбогих, які не мали де більше ховатися від нічної темряви або холоду. Велике водоймище, обладнане на асотеї, тепер перетворилося на заболочене й каламутне озеро, яке повільно витікало крізь щілини в будівлі.
Саме тоді я помітив постать чоловіка, який стояв на одному з країв асотеї. Ніби відчувши на собі мій погляд, він рвучко обернувся й подивився на мене. Голова й досі йшла обертом, перед очима стояв туман, але мені здалося, що та постать наближається. Вона наближалася досить швидко, так, ніби її ноги не доторкалися до землі, і вона пересувалася якимись дивними стрибками, надто швидкими й спритними, щоб мій погляд устигав їх помітити. Проти світла я майже не бачив її обличчя, проте зрозумів, що йдеться про кабальєро з чорними й блискучими очима, що здавалися надто великими для його обличчя. Він підходив до мене ближче, і моє враження, що його силует виростає й збільшується, посилювалося. Це наближення примусило мене похолонути від страху, і я відступив на кілька кроків назад, не усвідомлюючи, що позад мене озеро. Я відчув, що втрачаю ґрунт під ногами, і вже почав падати спиною в чорну воду, коли незнайомець устиг схопити мене за руку. Він обережно потяг мене до себе й вивів на твердий ґрунт. Посадив на одну з лав, що оточували басейн, і я глибоко вдихнув повітря. Його очі були нормального розміру, зростом він був як і я, його кроки та рухи нічим не відрізнялися від кроків та рухів будь-якого іншого чоловіка. Вираз його обличчя був приязний і заспокійливий.
– Дякую, – сказав я.
– З вами все гаразд?
– Так. Лише трохи паморочиться в голові.
Незнайомець сів поруч зі мною. На ньому був чорний костюм-трійка вишуканого крою з невеличкою срібною брошкою на лацкані піджака – янгол із розгорнутими крилами, який здався мені дивно знайомим. Мені спало на думку, що в появі кабальєро в бездоганному вбранні на цій асотеї було щось не зовсім звичайне. Ніби прочитавши мої думки, кабальєро всміхнувся.
– Сподіваюся, я вас не налякав, – сказав він. – Певне, ви не думали, що зустрінете когось тут, нагорі.
Я подивився на нього розгубленим поглядом. Побачив віддзеркалення свого обличчя в його чорних зіницях, що розширилися, як ото пляма чорнила розповзається на папері.
– Чи можу я запитати, що вас сюди привело?
– Те саме, що й вас: великі сподівання.
– Андреас Кореллі, – промурмотів я.
Його обличчя засяяло.
– Яка велика радість для мене, що можу нарешті привітати вас безпосередньо, мій друже.
Він говорив із легким акцентом, я не зміг визначити, яким саме. Мій інстинкт підказував, щоб я негайно підхопився на ноги й пішов звідти якомога швидше, перш ніж цей незнайомець устигне промовити бодай іще одне слово, але щось у його голосі, у його погляді вселяло спокій і довіру. Я не став запитувати себе, як він міг довідатися, що знайде мене в цьому місці, тоді як навіть я сам не знав, де я є. Мене заспокоїли звук його голосу та блиск очей. Він подав мені руку, і я потиснув її. Його усмішка обіцяла втрачений рай.
– Гадаю, я повинен подякувати вам за те добре ставлення, яким ви обдаровуєте мене вже багато років, сеньйоре Кореллі. Боюся, я в боргу перед вами.
– Аж ніяк. Це я перед вами в боргу, друже мій, і це я повинен просити вибачення, що підійшов до вас у такому невідповідному місці й у такий невідповідний момент, але признаюся, що вже давно хочу поговорити з вами, однак досі не мав слушної нагоди.
– То що я міг би зробити для вас? – запитав я.
– Я хочу, щоб ви працювали для мене.
ebooksa