Іноді, стомлені від спроб утримати на поверхні цей корабель, що протікав у всіх своїх частинах, ми відривалися від рукопису Відаля й наважувалися поговорити про щось, але тільки не про ті почуття, стільки часу приховувані, що вони починали спалювати мені мозок. Іноді я набирався духу й брав її руку. Вона дозволяла мені так робити, але я знав: це їй не подобається, вона відчувала – ми робимо щось недобре, і таким чином обов’язок вдячності, який прив’язував нас обох до Відаля, об’єднував нас і розлучав водночас. Якось пізно ввечері, коли вона вже наготувалася йти, я взяв її обличчя в долоні й спробував поцілувати. Вона завмерла нерухомо, і коли я побачив своє віддзеркалення в її погляді, то не наважився сказати нічого. Вона підвелася й пішла, не сказавши ні слова. Після того я не бачив її протягом двох тижнів, а коли вона повернулася, то примусила мене пообіцяти, що більше такого ніколи не станеться.
– Давиде, ти повинен зрозуміти, що коли ми закінчимо працювати над книжкою Педро, то не будемо зустрічатися, як зустрічаємося тепер.
– Чому?
– Ти знаєш чому.
Але Крістіна несхвально дивилася не лише на мої спроби домогтися її прихильності. Я почав підозрювати, що Відаль не збрехав, коли сказав мені, що їй не подобаються книжки, які я пишу для Баридо та Есковільяса, хоча сама вона про це й мовчала. Мені неважко було уявити собі, як вона думає, що моя робота продажна й бездуховна, що я продаю своє сумління за жалюгідну милостиню задля збагачення двох бридких пацюків, бо не маю мужності писати від власного серця, від свого імені та своїх власних почуттів. Найдужче мені боліло те, що, по суті, вона мала слушність. Я почав мріяти про те, щоб відмовитися від свого контракту й написати власну книжку лише для неї, лише для того, щоб здобути її повагу. Якщо те єдине, що я вмію робити, здається їй чимось дуже поганим, то, можливо, мені ліпше повернутися до сірих і жалюгідних днів праці в газеті. Адже я завжди зможу розраховувати на прихильність та милосердя Відаля.
Пропрацювавши всю ніч, неспроможний заснути, я вийшов прогулятися. Я не обирав якогось певного напрямку, і ноги принесли мене до того місця, де будували храм Святої Родини. Коли я був малим хлопцем, батько часто приводив мене сюди, щоб показати цей лабіринт скульптур і портиків, який, здавалося, ніколи не підійметься вгору, наче він був проклятий. Мені подобалося знову й знову повертатися до нього й переконуватися, що нічого там не змінилося, що місто й далі будували навкруг нього, але храм Святої Родини залишався в руїнах від свого першого дня.
Коли я туди дійшов, у голубому сяйві світанку над обрієм уже палахкотіла червона смуга, на тлі якої чітко вирізнялися вежі фасаду Різдва. Східний вітер змітав пилюку з незабрукованих вулиць і розносив гострий сморід від фабрик, димарі яких стриміли на межі кварталу Сант-Марті. Я саме перетинав вулицю Мальорки, коли побачив вогні трамвая, який наближався до мене крізь ранковий туман. Я почув, як торохкотять металеві колеса на рейках, і дзеленчання дзвінка, яким кондуктор попереджав у темряві про наближення трамвая. Я хотів відбігти вбік, але не зміг. Я стояв між рейками, наче прикипів до місця, і дивився, як освітлений трамвай накочується на мене. Я почув крики кондуктора й побачив іскри, що вихоплювалися з-під коліс, коли трамвай різко загальмував. Але навіть тепер, коли смерть була вже за кілька кроків від мене, я не міг поворухнути жодним мускулом. Я відчув запах електрики, який супроводжував біле світло, що засліплювало мені зір доти, доки фари трамвая не зникли з-перед моїх очей. Я впав, наче лялька, зберігши тяму лише на кілька секунд, протягом яких устиг побачити, що огорнуте димом колесо трамвая зупинилося за двадцять сантиметрів від мого обличчя. Потім усе провалилося в темряву.
Я розплющив очі. Товсті кам’яні колони, схожі на стовбури дерев, підіймалися в сутінках до голого склепіння. Смуги запилюженого світла падали по діагоналі, ковзаючи по нескінченних рядах ліжок. Дрібненькі краплі води капали згори, ніби чорні сльози, які лунко виляскували, коли досягали підлоги. Сутінки пахли пліснявою й вологістю.
– Ласкаво просимо до чистилища.
Я трохи підвівся й побачив чоловіка, одягненого в лахміття, що читав газету у світлі ліхтаря й сяяв усмішкою, якій бракувало половини зубів. Перша сторінка газети, яку він тримав у руках, повідомляла, що генерал Прімо де Рівера[16] перебрав на себе всю владу в державі й проголошує диктатуру в білих рукавичках, щоб урятувати країну від неминучої катастрофи. Тій газеті було щонайменше шість років.
– Де я?
Чоловік подивився на мене через газету зацікавленим поглядом.
– У готелі «Ріц». Хіба не чуєте за запахом?
– Як я сюди потрапив?
– Світ не без добрих людей. Вас принесли сюди вранці на ношах. Певно, добре хильнули вчора, бо оце тільки щойно проспалися.
Я обмацав свій піджак і переконався, що всі гроші, які були зі мною, зникли.
– Який дивний наш світ! – вигукнув чоловік із газетою, прочитавши там якісь новини. – Відомо, що на найвищих фазах кретинізму відсутність ідей компенсується надміром ідеологій.
– Як можна звідси вийти?
– Якщо ви так поспішаєте… Існують два способи: один – постійний, другий – тимчасовий. Постійний спосіб – це через дах. Один стрибок, і ви назавжди звільняєтеся від цієї мерзоти. Вихід тимчасовий он там, у глибині, де ходить отой псих зі здійнятим угору кулаком, у якого спадають штани, коли він вітає революційним вигуком кожного, хто повз нього проходить. Але якщо ви вийдете там, то рано чи пізно повернетеся сюди.
Чоловік із газетою дивився на мене з іронічною посмішкою й з тією ясністю в погляді, яка іноді притаманна лише божевільним.
ebooksa