Прощення

— Чим закінчилася вистава? — питає Білий. — Війною чи миром?

— Розкажи краще, як минула зустріч із пророчицею, — каже Роза.

— Її душі відпущено, вона вже не віщуватиме, — відповідає Білий, оглядаючись довкола. — А Вода, його вже знайшли?

— Ще ні, — відповідає Роза, — не думаю, що гостина ще тривала б, якби його знайшли. Хай там що, він — мер міста.

Білий знизує плечима.

— Ти цього міста зовсім не знаєш. Для більшості присутніх цей вечір стане незабутнім не через виставу, а через те, що в театрі сталася подія, яку можна буде обговорювати ще багато днів поспіль.

— Ти дізнався, хто два останні члени «Великого Орка»?

Білий хитає головою: «Нана не розповіла мені нічого важливого».

— Отже, скринька отця Кирилова — наш останній шанс. Якщо ми не розгадаємо загадки скляної лінзи і порожніх ясел, справі кінець.

— Якраз навпаки, — каже Білий. — Боюся, що тоді кінець не настане.

— Як скажеш, — невдоволено реагує Роза.

— Білий, пані Портеро, будь ласка, усміхніться, — чується голос Ґубеця.

Спалах. Ґубець перевіряє якість фотографії на дисплеї.

— Ти якийсь напружений, Адаме, розслабся. Хіба вистава тобі не сподобалася?

— Вистава непогана, особливо перша дія, — каже Білий. — А наприкінці вийшов Андреас чи ні?

—  Та де. Було ясно, що він цього не зробить. Мабуть, навіть ця страва — його послання мариборській публіці. Торт із ковбас, оце так!

— Люди, мабуть, люблять кранські ковбаси, поглянь, який тлум, — каже Білий.

— Ну бо задурно. Де ж це бачено, щоб давали безплатно і не було тлуму? Але ми, Адаме, знаємо, що на дурняк не буває нічого, правда ж? — каже Ґубець і знову клацає фотоапаратом.

— Звідки він знає моє ім’я? — шепоче Роза Білому, коли Ґубець відходить.

— Ми ж представилися, — згадує Білий.