Прощення

Білий і Роза Портеро прощаються з президентом. Свинко їм не відповідає, з приймальні доноситься густий запах мускусу, яким напахчені арабські бізнес-партнери.

Мені не холодно, коли ти поруч

— Ніщо не є таким, як здається. Все таке, як є, але водночас щось зовсім інше. Коли я був молодим, у моїх очах це місто було дуже гарним. Парк, кожне літо в «Біля трьох ставків» або коло Драви, посиденьки перед Другою гімназією, дорослішання в старій частині міста, яка тоді ще була живою, повною людей і надій. Зараз дивлюся на нього і бачу всю його занедбаність. Шістнадцять років тому моє місто раптом стало моїм катом, але сьогодні ролі змінено. Всі ті люди, всі ті долі зліплені в одну брудну купу. Шістнадцять років тому я відчував безмірну тривогу, сьогодні я відчуваю лише безмірну байдужість, — каже Білий.

Він відкриває пляшечку, злегка трусить її. Дві сині пігулки падають на долоню і зникають у роті. Роза стоїть поруч. Одягнена у свою чорну шубу з каптуром. Бере Білого за долоню, оглядає шрам.

— Ще пече?

— Трохи, але не переймайся, — відповідає Білий і смикає руку.

— З такою раною на долоні неможливо пророкувати майбутнє, — каже Роза. — Твої лінії життя переривчасті й розмиті.

— Отже, доля не має влади наді мною? Тобто я маю час, щоб змінити своє майбутнє, доки рана не загоїться? — сміється Білий і вдягає сіре зимове пальто.

Перед готелем «Орел» купи снігу. Капання зі стріх, голоси із Замкової площі, взуття, занурене у хляпу, кілька людей, скоцюрблених під іржавим дашком. Кінотеатр «Ударник», плакат «CINEMA FEMINISTE». Школярі стоять перед «МакДональдсом». Хтось кидає сніжку, дівчата хихочуть, перевернутий смітник, набряклий від ударів ще з югославських часів. Над головами пластмасові дроти, кільця, скріплені та підвішені сніжинки, ведмедики, зірочки, яких навіть уночі не засвічують. Новорічних прикрас не зняли, вони все ще висять над вулицями старої частини міста і тримають у полоні всіх, хто ходить його вулицями, наче павутина.

— Фасади будинків були такими ворожими, що я подумував про самогубство.

— Як це так, що ти говориш про фасади, а не про людей? — питає Роза.

— Ти не розумієш, фасади — це люди. Але, на відміну від людей, фасади ніколи не брешуть. І доглянуті фасади можуть бути ворожими, іноді навіть більше, ніж занедбані. Насправді йдеться не про доглянутість, а про те, щó випромінює місто. Ота цегла, бетон і скло. За ними день за днем хтось мешкає, зігріваючи їх своєю присутністю. І от через шістнадцять років я дивлюся на це місто, і знаю, що воно вже не може мене уразити своєю ворожістю. Тоді я був у небезпеці, навіть смертельній небезпеці, хоча того не розумів. Тепер розумію. Все, що нас оточує, — це можливості, енергетичний потенціал, притаєні ресурси історії та людських доль. Від нас залежить, чи будуть ці ресурси активовані та використані, чи ні. Тимчасом як усе навколо тих можливостей постійно змінює свою конфігурацію. Констеляції повсякчас змінюються. Сьогодні ніколи не повториться. Ти можеш це сприймати або як велике полегшення, або як велику відповідальність. У цьому є лише одна логіка: необхідно витримати, дочекатися моменту, коли з’явиться можливість переходу. Переходу з одного стану в інший. Зараз саме такий момент.

— Ти справді ніколи не шкодував, що поїхав звідси? — питає Роза і кидає порожню бляшанку під ноги.

— Ніколи. Ми ніколи не можемо до кінця раціонально збагнути, для яких завдань обрані. Чому саме я, а не хтось інший? Це розуміння недоступне для нас. Подумати тільки, шістнадцять років! Ким ти була шістнадцять років тому? І скільки всього в тобі з того часу змінилося? За шістнадцять років я дізнався про певні структури, про існування яких раніше навіть не здогадувався. Це структури, які з далекого минулого визначають наше сьогодення і майбутнє. Без тих знань я впадав у відчай. Жодна з моїх дій не давала бажаного ефекту, якою б продуманою вона не була, якими б добрими не були мої наміри щодо себе та інших. Ба навіть навпаки. До від’їзду з Марибора моє життя було сміттєзвалищем. Що б я не робив, завжди обирав помилкову мету. Все обернулося проти мене — і штовхнуло ще глибше в клоаку цього міста.

Ковзанка поруч із пам’ятником Революції на площі Свободи. З п’ятнадцятеро дітлахів, позаду велика груда снігу. Біля ковзанки — ятка з медовухою, двоє п’яничок, група робітників у синіх робочих костюмах, вовняних шапках, трохи далі — трійко чоловіків у краватках і пальтах. Ззаду на дерев’яній підставці повільно обертається величезна повітряна куля з чорним пояском і написом «МАРИБОР — КУЛЬТУРНА СТОЛИЦЯ ЄВРОПИ». Коли періодично ненадовго затихає ревіння радіостанції «City», чутно, як у ту кулю вдувається повітря і крики дітей.

— Поглянь на них, — каже Білий. — Це типове мариборське «мікадо». Ти ж знаєш ту гру з паличками? Той, хто першим ворухнеться, програє. У них є хороші шанси для того, щоб їх життя саме так і минуло.

— Не знаю, — відповідає Роза, — вони мені видаються абсолютно звичайними людьми, яких можна зустріти в будь-якому місті.

— Я ж тобі казав, що в цьому місті ніщо не є таким, яким здається. Я не хочу бути моралістом, я не знаю цих людей. Але якщо вони мариборці та якщо комусь із них випадково вдасться вкрасти яку-небудь шпильку, а інші цього не помітять, він одразу ж її встромить у спину першому-ліпшому сусідові.

Роза дивиться на Білого:

— Тобі не здається, що ти трохи перебільшуєш?