Прощення

Білий знизує плечима.

— Бич божий! Навіть не так — Марибору потрібна моторна пила божа. З таким довгим, довгим лезом, яким мої боснійські м’ясники за секунду розпилюють навпіл найбільшу кранську свиню.

Свинко знову встає. Білий кидається до директора, всаджує і знову вкладає йому в пальці ручки е-метра.

— Сідай, президенте, сідай. Скажи-но мені, ти — член «Великого Орка»?

— Я — великий оркан, який здує всю свинину з вулиць Марибора.

— Тіне Свинко, я питаю востаннє, ти — член «Великого Орка»?

— Треба дати Кальварії спокій, хай мирно спить. Хай мирно сплять мариборці й мариборки. Хай мирно спить уся Словенія. Я вас врятую від ковбас!

— Тіне, ти знаєш, що таке «Великий Орк»?

Президент повертає голову і порожнім поглядом дивиться повз Білого. Нижня щелепа директора сильно труситься, а потім відвисає. Стрілка на е-метрі забігала з лівого до правого краю і назад. Свинко обома ручками е-метра вдаряє себе по чолі — аж тече кров. Роза квапиться до пораненого і не дає йому завдати собі ще більшого каліцтва.

— Гіпноз не діє, — прошипів, борючись із директором, Білий.

— Навпаки, діє, але неконтрольовано. Це проблема. Він не знає, де він, а ми поняття не маємо, як його вернути назад, — пояснює Роза Портеро, тиснучи колінами на грудну клітку президента. Все тіло Свинка скрутили корчі.

— Дай йому драже і давай його відпустимо, — каже Білий, дивлячись на Розу.

— Ти справді хочеш зробити це вже? Ми ж нічого від нього не дізналися, — відповідає Роза, тиснучи на Свинка міцніше, аби той не впав зі шкіряного дивана.

— Думаєш, ми можемо довідатися від нього щось корисне? — перепитує Білий.

Президент зумів прокричати: «В атаку на велику і слизьку армію кранської ковбаси!», перш ніж Білий закрив йому рота долонею. Наступної миті Адам стогне від болю і відсмикує руку, яку вкусив президент.

— Вона своїми щупальцями обплела всеньке місто, присмокталася до Кальварії, хіба ви не бачите? Нам потрібен спаситель! — репетує Свинко.

Роза тягнеться до срібної пудрениці.

Через кілька хвилин чується стукіт. До кабінету обережно заходить секретарка з нагадуванням, що вже понад двадцять хвилин у приймальні на президента чекають бізнес-партнери з Абу-Дабі. Коли двері відчиняються, вона бачить, як Роза Портеро одягає чорну шубу, хутро незвично виблискує — напевно, з шиншили або із соболя чи іншої незвичайної тварини, а Адам Білий пакує якийсь прилад у шкіряний портфель. Секретарка зауважує, що в руках Білий стискає закривавлену хустинку.

— Пане президенте, Вас чекають ваші гості з Абу-Дабі.

— Нехай заходять, — каже президент незвично тихо і ледь чутно хрипить, дивлячись перед себе відсутнім поглядом. На лобі в нього пластир.