Прощення

— Це місто і твоє також, ти забув, Адаме? — відповідає Анастасія Ґрін.

— Я нічого не забув. Але Адам, про якого ти говориш, був якимсь іншим Адамом.

Анастасія Ґрін пильно вдивляється в очі Білого. Тиша. Потім вона відводить погляд на місто, що перед ними.

— Я не бачу жодної різниці між тобою і ним, — висновує Анастасія. — Звісно, я помиляюся. Очевидно, помиляюся, — додає.

Останні слова зриваються з вуст Анастасії з дивовижною легкістю, пливуть, мов хмарка теплого подиху, до Білого. Білий усміхається. Подих, який припливає до нього, раптом наче розширяється, і тепер простір між ними заповнює біла хмарка.

— Ти давно в місті?

— Кілька днів.

— І на скільки залишишся?

— Це залежить…

— Від чого?

— Від справ.

— Відколи в тебе знову справи в Мариборі, Адаме?

— Я супроводжую одну австрійську журналістку, яка робить репортаж про Марибор.

— А де вона? Тут?

— Сьогодні ввечері залишилася в готелі, вона почувається не найкраще.

— Твоя дівчина?

— Так, моя дівчина. Чого питаєш?

— Я думала, ти повністю віддався релігійним справам, і кров та плоть тебе більше не цікавлять. Ти все ще голова вашого саєнтологічного клубу? Навіть місцеві газети писали про це…

— Саєнтологи — не католицькі священики, Анастасіє, їм дозволяється одружуватися.

— Знаю, знаю, пам’ятаю я ці дискусії. Рекомендується одружуватися з іншими саєнтологами. А особливо, якщо вони амбітні та хочуть піднятися внутрішньою ієрархією. А ти ніколи ж не був неамбітним, правда?