Прощення

— Знаєш, що це таке — пересувати ці кулі? Вони встановлені на електропідставках. Кожна важить кілька тонн, потрібні робітники, підйомники, дозволи, перекриття доріг…

— І?

— Він переміщає їх майже щодня.

— Для чого, їх же добре видно? Навіть занадто добре, як на мене, — каже Білий.

— Бо йому так говорить його ворожка.

— Ворожка?

— А ти не знаєш про ворожку? Ти дійсно out. Насправді Вода — вона. Вона керує міською політикою і вирішує, де стоятимуть ці кулі. Її карти майже щодня вказують на якесь інше місце, а я повинен їх переміщати. Надувні кулі та ремонт кругових перехресть — це єдине, що цікавить мера, Адаме. Я не чорнороб, щоб кожного дня переносити його кулі та перевіряти, чому освітлення фонтанів не працює. Для чого він розпорядився їх встановити посеред кругових перехресть? Чорт, я КСЄ, Адаме, а не мариборський автодор!

Ковач з усієї сили буцає смітник. Той злітає в повітря. Павел розлючено лупить ногою порожній смітник, який лежить на снігу. Білий намагається заспокоїти цей вибух люті, але марно.

— Пусти мене, Адаме, пусти мене! — кричить Ковач. — Я не митець. Мій батько був митцем, він диригував симфонічним оркестром, а я просто чортів футболіст, відпусти мене.

Білому пригадалося Ковачеве минуле футболіста-аматора. Після того, як його клуб випав з регіональної ліги, Ковач став музичним продюсером. А згодом йому відкрилися двері до управління КСЄ.

— Ходи сюди, пішли далі.

— Не далі, Адаме, ти не розумієш. Далі в цьому місті не існує. Ми можемо йти тільки униз або залишитися там, де ми є.

— Тоді вниз, просто подалі від цього морозу. Біля ріки дуже холодно, — каже Білий.

Ковач з Білим переходять міст, спускаються вузькою вуличкою до Драви. Зачинені кав’ярні, де‑не-де ще світять ліхтарі. За вікнами однієї з кав’ярень — жінка, яка замітає. Поруч із нею лежить величезний пітбуль і меланхолійно спостерігає за рухом віника.

— Минулого року, — каже Ковач, — ми оголосили конкурс на проекти, пов’язані з рікою Дравою. Переміг якийсь молодий голландець. Він розставив по місту двадцять чотири тисячі склянок з річковою водою. Прекрасний проект, оригінальний. Але можна подумати, що тут щось таке сприймуть. За тиждень місто стало суцільною горою скла. Крім того, втрутився ще один мариборський митець, Шава, знаєш його? — Білий заперечно хитає головою. — Ну, це неважливо. Одне слово, Шава — нібито провідний митець у Мариборі, але конкурс програв. Звичайно, він організував мистецький перформанс на знак протесту — тут, у Драві. Він сидів до пояса в річці, був серпень, було спекотно. Протестуючи проти того, що якісь голландці, які перемогли в конкурсі, крадуть у мариборських митців їхній життєвий простір і хліб, Шава за дві години випив двадцять чотири пляшки пива. Уявляєш? Чоловік за дві години випив дванадцять літрів рідини і випорожнився в річку. Засцяв річку, випив пиво, а потім геть п’яний ходив містом і кричав: «Марибор — це арт і гній. Ковач — злодій і пияк». От, це моя робота, це культура, це Європа, і ми — столиця всього цього лайна.

Ковач і Білий заходять крізь стару хвіртку. У дворі темно. Лише одна лампадка тьмяно мерехтить між рештками старих автомобілів, покритих тонким шаром снігу. Ковач відгортає килим, яким закриті вхідні двері, і починає спускатися в підвал.

— Ще тільки один келишок, Білий, щоб легше заснути. Завтра в мене жахливий день. Знов доведеться переміщати кулі. А крім того, прибуває Андреасова хорватська трупа. А ще — встановлення протея — «людської рибки», замороженої в брилі кривавої води. Розмістимо перед театром. А головне, ще маю той фінансовий аудит, fuck it, фігня повна.

— Який протей? — запитує Білий, спускаючись сходами у темряві навпомацки за Ковачем у все більш задушливе приміщення.

— Та якісь митці великого протея заморозили у воді, до якої додали кілька літрів крові. Своєї, звісно. Кілька місяців її старанно збирали. Завтра все це виставлять і будуть чекати південного вітру, щоб лід розтопився і риба звільнилася. Ще одна мистецька дурня.

Накурений підвал. Склепіння низькі — можна вдаритися головою об цеглу. Свічі та ніші зі столами й лавками.