— Знаєш, що це таке — пересувати ці кулі? Вони встановлені на електропідставках. Кожна важить кілька тонн, потрібні робітники, підйомники, дозволи, перекриття доріг…
— І?
— Він переміщає їх майже щодня.
— Для чого, їх же добре видно? Навіть занадто добре, як на мене, — каже Білий.
— Бо йому так говорить його ворожка.
— Ворожка?
— А ти не знаєш про ворожку? Ти дійсно
Ковач з усієї сили буцає смітник. Той злітає в повітря. Павел розлючено лупить ногою порожній смітник, який лежить на снігу. Білий намагається заспокоїти цей вибух люті, але марно.
— Пусти мене, Адаме, пусти мене! — кричить Ковач. — Я не митець. Мій батько був митцем, він диригував симфонічним оркестром, а я просто чортів футболіст, відпусти мене.
Білому пригадалося Ковачеве минуле футболіста-аматора. Після того, як його клуб випав з регіональної ліги, Ковач став музичним продюсером. А згодом йому відкрилися двері до управління КСЄ.
— Ходи сюди, пішли далі.
— Не далі, Адаме, ти не розумієш.
— Тоді вниз, просто подалі від цього морозу. Біля ріки дуже холодно, — каже Білий.
Ковач з Білим переходять міст, спускаються вузькою вуличкою до Драви. Зачинені кав’ярні, де‑не-де ще світять ліхтарі. За вікнами однієї з кав’ярень — жінка, яка замітає. Поруч із нею лежить величезний пітбуль і меланхолійно спостерігає за рухом віника.
— Минулого року, — каже Ковач, — ми оголосили конкурс на проекти, пов’язані з рікою Дравою. Переміг якийсь молодий голландець. Він розставив по місту двадцять чотири тисячі склянок з річковою водою. Прекрасний проект, оригінальний. Але можна подумати, що тут щось таке сприймуть. За тиждень місто стало суцільною горою скла. Крім того, втрутився ще один мариборський митець, Шава, знаєш його? — Білий заперечно хитає головою. — Ну, це неважливо. Одне слово, Шава — нібито провідний митець у Мариборі, але конкурс програв. Звичайно, він організував мистецький перформанс на знак протесту — тут, у Драві. Він сидів до пояса в річці, був серпень, було спекотно. Протестуючи проти того, що якісь голландці, які перемогли в конкурсі, крадуть у мариборських митців їхній життєвий простір і хліб, Шава за дві години випив двадцять чотири пляшки пива. Уявляєш? Чоловік за дві години випив дванадцять літрів рідини і випорожнився в річку. Засцяв річку, випив пиво, а потім геть п’яний ходив містом і кричав: «Марибор — це арт і гній. Ковач — злодій і пияк». От, це моя робота, це культура, це Європа, і ми — столиця всього цього лайна.
Ковач і Білий заходять крізь стару хвіртку. У дворі темно. Лише одна лампадка тьмяно мерехтить між рештками старих автомобілів, покритих тонким шаром снігу. Ковач відгортає килим, яким закриті вхідні двері, і починає спускатися в підвал.
— Ще тільки один келишок, Білий, щоб легше заснути. Завтра в мене жахливий день. Знов доведеться переміщати кулі. А крім того, прибуває Андреасова хорватська трупа. А ще — встановлення протея — «людської рибки», замороженої в брилі кривавої води. Розмістимо перед театром. А головне, ще маю той фінансовий аудит,
— Який протей? — запитує Білий, спускаючись сходами у темряві навпомацки за Ковачем у все більш задушливе приміщення.
— Та якісь митці великого протея заморозили у воді, до якої додали кілька літрів крові. Своєї, звісно. Кілька місяців її старанно збирали. Завтра все це виставлять і будуть чекати південного вітру, щоб лід розтопився і риба звільнилася. Ще одна мистецька дурня.
Накурений підвал. Склепіння низькі — можна вдаритися головою об цеглу. Свічі та ніші зі столами й лавками.