— Думаю, час, шановний колега.
Білий і Роза дивляться одне на одного. Махер посміхається і викидає цигарку. Червоний недопалок летить у чорну снігову кашу і там гасне. Тієї ж миті з вхідних дверей вихлюпується потік людей і розводить Розу й Адама з Махером. Довга пауза. Махер ще раз усміхається, киває головою і біжить за ріг театру. Білий кидається в натовп, мчить за Махером. Роза дивиться їм услід. Люди балакають про те‑се. Дехто розчиняється в ночі, інші стоять зі склянками в руках. В усіх серйозні обличчя. Кілька разів Роза нервово піднімається і спускається сходами. Люди починають заходити всередину. Сходи безлюдніють. Коли Роза знову бачить Білого, дзвінок оголошує про закінчення другого антракту.
— Що трапилося? — питає Роза.
— Я знайшов його в сусідньому дворі. Він застрілився, перш ніж я встиг підбігти.
— Що робитимемо? — запитує Роза.
— Ти йдеш на виставу, а я — до ворожки.
Жінка погоджується кивком голови. Адам пірнає в темряву вулиці. Роза заходить у фойє за останніми глядачами. Буфет, де вона нещодавно сиділа разом з Махером та Білим, уже зачинений і темний. Білетерка відчиняє перед Розою двері в затемнену залу. Багато місць на балконі порожні. Роза сідає у сам кінець. На сцені сучасний мінімалістський інтер’єр. Жінки одягнені як медсестри Червоного Хреста, чоловіки в смокінгах. Біле неонове світло.
ГРАФИНЯ РОСТОВА:
Наташа, бліда, нерухома. Микола прокидається. Підходить Соня.
МИКОЛА:
СОНЯ:
НАТАША:
ГРАФИНЯ РОСТОВА:
Роза розглядає великі окуляри на обличчі П’єра Безухова. Час від часу в тонкому склі переломлюється світло відбивачів, мигтить, дзеркальний відблиск блукає по глядачах на балконі. Розу затоплює ріка спогадів. На темній далекій поверхні лунають голоси з нутрощів театру, на кам’яному дні — два лише на перший погляд однакові дитячі личка, дві дівчинки. Вони регочуть і зникають, кожна на своєму боці.