Думав не про слизовиків, а про Мережка і про те, що почув від нього про Василя Волю, Богошитську та Чаленка. Чи можна вірити старому інтригану? І чи це був дійсно Мережко? Все згоріло, ДНК–тест не проведеш. Люди Чаленка діяли примітивно, наче поспішали замести сліди. Пошкодував, що не доручив проведення операції РОК — методом «визбирування родзинок» — не тотальним знищенням свідків і підозрюваних, а шляхом захоплення ключових постатей — насамперед, слизовиків з КОМАН. Хвиля гіркоти й співчуття до нещасних геїв, німфоманок, наркоманів та безпритульних дітей, спалених у будинку Особливого відділу охопила його.
Незчувся, як Оля тихо підійшла до нього й поцілувала голову.
— Ви сивієте, Ігорю Петровичу.
— Пофарбуй мене. Бажано — у вогненно–рудий колір. Я зможу працювати клоуном у цирку.
Вона ще раз поцілувала його.
— Я дуже шкодую. Але не прощу ніколи.
Він знову вибухнув, хоча стільця вже не ламав.
— Чого ти не простиш? Що в мене така брудна професія? Що таких, як я, ніхто не любить, лише бояться? Що я знаю набагато більше, ніж інші? Ти чула про файли Гайдука?
— Ні, — злякано сказала Оля, бо ще не бачила свого чоловіка таким.
— Там зібрані всі паскудства української правлячої верхівки. Їхні злочини всередині України і за кордоном. Думаєш, за таке люблять?
— Але ж ви розвідник, а не поліцейська нишпорка. І, наскільки я розумію, поле вашої діяльності — закордон, Європа, Конфедерація, а не Україна.
— Розвідник… Я теж так думав спочатку. Думав, моя справа — викрадати таємні креслення американських ЗРК, чи платформ ВПС восьмого покоління. Але виявилось, що діяльність нашої розвідки за кордоном весь час наштовхувалась на сліди злочинів українських архонтів і олігархів. Нелегальний продаж зброї, систем наведення ракет, відмивання кримінальних грошей, торгівля нашими технологіями. Скажи, наркотики мають відношення до національної безпеки?
— Звичайно, мають. — Оля наче вперше побачила чоловіка — і він їй здався зовсім чужою, незнайомою людиною: зморений, зарослий ще чорною, але вже з домішкою сивизни щетиною, з пригаслим поглядом темних очей і боксерським носом — цей сильний, старший за неї чоловік, в якого раптово, незрозуміло чому закохалася Оля, не був схожий на того героя–розвідника, яким малювала вона Гайдука в своїй наївній дівочій уяві. Куди ж поділися їхня неймовірна близькість, їхнє злиття, аж до самознищення, як здавалося їй, до викривлення простору і повної зупинки часу до болісного бажання вмерти разом з коханою людиною, яка стала найближчою, найріднішою, якій можна довіряти більше, ніж самій собі? Яка ілюзія, і яким гірким є усвідомлення цього! Перед нею сиділа людина, яка ніколи й нікому не довіряла, безмежно далека від неї, не людина, яку вона кохала, а чорна скриня, наладована зашифрованими таємницями, що ніколи не стануть її таємницями. Олі здалося, що вона тепер розуміє Божену — чому та, незнайома їй жінка, не залишилась з Гайдуком.
Оля злякалася цих думок, які прокладали непереборну межу між нею і Гайдуком. Ніжність, жаль і співчуття до чоловіка знову ворухнулися в її душі. Вона вслухалася в слова Гайдука:
— Коли людина, яка фактично керує країною, стає одним з найбільших наркопостачальників у світі… домовляється з мексиканським наркокартелем, постачає сучасну зброю повстанцям, що намагаються повалити уряд Конфедерації держав Північної Америки — наших стратегічних партнерів, — як ти думаєш — це повинно цікавити військову розвідку України?
Гайдук не чекав від неї відповіді, він похмуро сидів у кутку кухні й не дивився на Олю. Тільки говорив тихо й розмірено.
— Так історично склалося, що військова розвідка України стала набагато ефективнішою, більш професійною за політичні розвідки нащадків КГБ — усіх цих ДерВарів та інших контор. Ми виконували і виконуємо геостратегічні завдання, ми хочемо знати, звідки зростає небезпека для України, хто наш потенційний стратегічний противник. Але весь час події розвертають нас убік України: дуже часто — точніше, майже завжди — смертельна небезпека для держави виходить звідси. З Києва. Ось чому нам доводиться втручатися в українські справи.
— Але при чому тут слизовики? — заперечила йому Оля. — Це наше спільне нещастя — згодна, результат Спалаху і Темряви, наша хвороба. І не тільки наша. Такі ж слизовики вкривають усю Європу. Але там їх ніхто не спалює, — Оля здивувалася, зрозумівши, що говорить з чоловіком не як з найближчою їй людиною, однодумцем, а як з чужим, ворожим їй опонентом.
— Їх не треба було палити всіх, згоден. На нашій лицемірній мові це зветься collateral damage — побічні втрати. Невинні жертви анти–терористичних операцій. Я визнаю це і готовий заявити це прилюдно. Мені дуже прикро, — Гайдук зробив паузу — Але зрозумій: КОМАН, ці справжні слизовики, прикривався цинічно, як щитом, цими нещасними невинними істотами. І можу сказати тобі по секрету, що кілька членів КОМАН, яких захопили під час операції й піддали інтенсивному допиту — тобто з застосуванням тортур, — дали дуже цікаві свідчення: звідки в них вибухівка і хто фінансував їх і спрямовував їхню діяльність.
— І хто це? — спитала глузливо Оля. — Жидо–масони, як твердять Воля і Богошитська? Чи імперіалісти з Саудівської Аравії? Чи ворожа розвідка Гватемали?
ebooksa