Спеціальна доповідь була присвячена використанню національних рис українців — таких, як заздрість, жадібність, нелюбов до чужих приходнів. Наводився приклад, коли одна українська жінка зарізала ножем бідного голодного вояка за ковток борщу.
Дискусія ставала дедалі жвавішою, бо українське питання поділило учасників конференції на кілька таборів — одні обстоювали ідею повної екстермінації українців, інші пропагували поділ держави на кілька частин, які перманентно воюватимуть одна з одною, треті казали, що тільки жорстокий Володар може подолати анархію, притаманну цьому безголовому народові; напруження дедалі зростало, де–не‑де в залі спалахував вогонь, піднімалися клуби сірки, й навіть сам політолог Сатановський не міг угамувати доповідачів. Справа наближалась до бійки.
Богошитська з захватом слухала промовців, радіючи, що їй випала нагода побувати на такій конференції, набратися ума–розуму, повчитися в досвідчених колег мистецтва садомазополеміки й брудотехніки; хоча, чесно кажучи, їй кортіло поділитися власним державницьким досвідом організації суспільних процесів в Україні–Руси. Вже хотіла, долаючи галас, попросити в пана Сатановського надати їй слово в дебатах, аж тут на сцені непомітно з"явився ще один доповідач — у білому одіянні й білій, осяяній фосфоричним світлом масці. Богошитська навіть подумала була, що це Гоб так знахабнів і намагається виступити на поважній конференції.
Говорив незнайомий тихо, з якимсь незрозумілим, здається, арамейським, акцентом, але раптом у залі, де вже починалися диявольські бійки і вампірське ворохобництво, запала тривожна тиша.
— Що сталося з тобою, Києве, мій другий Єрусалиме, чому твої святі гори перетворюються на Череповища і чому тут убивають пророків? — мовив Незнайомий, піднімаючи догори руки, в яких тримав чашу з білого каменю. — Твоя чаша очищена ззовні, а всередині брудна.
Він показав чашу так, що всі побачили її зсередини — і всі уздріли кров у тій чаші.
— На вас впаде кров усіх праведників, пролита на цій землі.
Він змахнув чашею — і Богошитська, і всі в тій залі відчули, як бризнули їм в обличчя краплі крові. Як на біду, Богошитська забула батистову хусточку, щоб зітерти кров зі свого королівського обличчя. Стогін жаху пройшов по залі.
— Жниво велике наближається, женці з серпами йдуть, — продовжував Незнайомий.
«Хто пропустив сюди цього самозванця? — гнівно думала Богошитська. — Чому охорона така безсила?»
— Ви думаєте, що ви сила незборима, зло непереможне? Але пам"ятайте, що кожне царство, яке саме в собі розділилося, запустіє і дім, який розділився сам у собі, впаде. Ненависть завжди розсварює, розділяє, і це доводить ваше бісівське зібрання…
— Припини! — гукнув гнівно Сатановський. — Ми так не домовлялися. Це порушення права на вільні зібрання і на свободу слова!
Незнайомий, подавши Богошитській чашу, яку вона взяла тремтячими руками, не знаючи, що з нею робити, прорік:
— Дні помсти наближаються. Сповниться пророцтво батьків. Нива вже дозріла до жнив. Наближається день очищення, коли воскреснуть невинно убієнні й загинуть смертохристи.
Поряд з ним раптом постала жива Індіра Голембієвська в оранжевому сарі, опромінена сонцем, щасливо усміхнена. Тільки волосся в неї було не чорне, а геть сиве. І цятка на чолі не червона, а чорна, велика, як вхідний отвір від кулі калібру 12,7 міліметрів.
— День радості гряде, день покаяння й прощення, день миру і збирання врожаю. День правди і добра.
— Та хто ти? — крикнула Богошитська, геть кидаючи від себе закривавлену чашу.
— Я — хліб життя, я — початок, — відповів Незнайомий, і від слів сих в залі здійнялася паніка: відсувалися і перекидалися стільці, біля двох виходів почалися тиснява, вереск, бійка; Богошитська відчула, що спочатку кудись подівся Вольф Ширка, зіпсувавши повітря запахом сірководню, за ним зник головуючий — політтехнолог Сатановський, і нарешті Ерна Еріхівна залишилася сама в темній порожній залі, задихаючись від страху, що пойняв її. Вона побачила не помічений досі плакат над сценою, написаний латиною: «Liberate totume ex inferia» («Врятуйте себе від пекла»), і кинулася геть.
Тої ночі Богошитська намалювала найкращу і останню картину в своєму житті — «Бал вампірів»: навколо оголеного прекрасного жіночого тіла, але обезголовленого, кружляють на чорному тлі, наче в космосі, рожеві й блакитні круки з закривавленими дзьобами, хоча на тілі, охрещеному критиками «Венера безголова. Кінець XXI століття», не було видно жодних слідів клювання, жодних порізів чи дірок — шкіра смаглява, чиста, звабливі жіночі груди — наче куполи якогось індійського храму, з коричневими, ретельно прописаними сосками, й чорне коротке волосся на лоні.
Картина ця в році 2099–му прикрасила Лувр і звеличила український сюрреалізм. На багатьох відвідувачів Лувру, що стояли перед цією картиною, нападали непереборні приступи нудоти й блювоти, що свідчило про силу справжнього мистецтва.
ebooksa