Я кивнув.
— Це ще не кінець гри.
Я зрозумів підказку пізно вночі, через кілька годин після того, як Шото покинув фортецю.
Я сидів у командному центрі, тримав Нефритовий ключ і безперервно повторював підказку на його поверхні: «Продовжи квест, пройшовши тест».
В іншій руці тримав срібну обгортку фольги. Очі металися від ключа до обгортки, поки я відчайдушно намагався встановити між ними зв’язок. Я намагався вже протягом декількох годин і досі безуспішно.
Я зітхнув і відклав ключ, обгортку поклав на панель управління перед собою. Я обережно розгладив всі складки та зморшки. Обгортка була квадратної форми, кожна сторона шість дюймів завдовжки. Срібна фольга з одного боку, тьмяний білий папір з іншого.
Я відкрив програму аналізу зображень і просканував обидві сторони обгортки з високою роздільною здатністю. Тоді збільшив зображення на екрані і вивчав кожен мікрометр. Але маркувань чи написів не було на жодній зі сторін обгортки.
Я саме їв якісь кукурудзяні чипси, тому використовував для управління програмою голосові команди. Я дав команду зменшити скан обгортки і відцентрувати зображення на дисплеї. Це нагадало мені про сцену з фільму «Той, хто біжить по лезу», де герой Гаррісона Форда — Декард — використовує аналогічний керований голосовими командами сканер для аналізу фотографії.
Я підняв обгортку і ще раз на неї подивився. Коли віртуальне світло відбилось від фольги, мені захотілося скласти паперового літачка і пустити через кімнату. Це привело мене до думки про оріґамі, яке нагадало мені про інший момент з фільму «Той, хто біжить по лезу». Одну з фінальних сцен.
І тоді до мене дійшло.
У момент, коли я вголос промовив слово «єдиноріг», обгортка на долоні почала сама складатись. Квадратний шматок фольги зігнувся навпіл по діагоналі, створюючи срібний трикутник. Він продовжував загинатись і складатись у менші трикутники і навіть невеликі ромби, поки нарешті не сформував чотириногу фігуру з хвостом, головою і, нарешті, рогом.
Обгортка склала себе в срібне оріґамі єдинорога. Один з найбільш знакових образів фільму «Той, хто біжить по лезу». Я вже їхав ліфтом вниз до ангару і кричав Максу підготувати «Воннеґута» для зльоту.
Продовжи квест, пройшовши тест.
Тепер я точно знав, про який «тест» йшлось і як його потрібно пройти. Оріґамі єдинорога все пояснило.
Фільм «Той, хто біжить по лезу» згадувався в «Альманасі Анорака» не менше чотирьох разів. Це був один з десяти найулюбленіших фільмів Галлідея. Сам фільм заснований на романі Філіпа K. Діка, одного з улюблених авторів Галлідея. З цих причин я подивився його понад сорок разів і запам’ятав кожен кадр фільму та кожну репліку діалогу.
Поки «Воннеґут» мчав гіперпростором, я відкрив на дисплеї режисерську версію «Того, хто біжить по лезу», а тоді перемотав, щоб переглянути дві конкретні сцени.
Фільм, випущений у 1982 році, розповідає про Лос-Анджелес 2019 року — гіпертехнологічне майбутнє, яке ніколи не настало. Історія про хлопця на ім’я Рік Декард, якого грає Гаррісон Форд. Декард працює «тим, хто біжить по лезу», тобто поліцейським, який вистежує і вбиває реплікантів — генетично змінених істот, яких майже неможливо відрізнити від реальних людей. Насправді репліканти були настільки схожими на людей, що розпізнати їх можна було єдиним способом — тестом на пристрої під назвою «Войт-Кампф».
Пристрій з’являвся тільки в двох сценах фільму. Обидві відбувались всередині величезної структури у формі подвійної піраміди, де знаходиться корпорація «Тірелл», що виробляє реплікантів.
ebooksa