Макс надув губи і розвернувся обличчям до змінних цифрових шпалер позаду нього — в даний момент візерунок різнокольорових векторних ліній. Макс був таким завжди. Дратувати мене було частиною його запрограмованої особистості. І мені це начебто подобалося, тому що нагадувало про Ейча. А я дуже сумував за Ейчем. Дуже.
Мій погляд упав на дзеркало у ванній кімнаті, але мені не дуже сподобалось те, що я там побачив, тому я закрив очі, поки не закінчив. Я задавався питанням (не вперше), чому я не пофарбував дзеркало в чорний, як зробив це з вікном.
Година після пробудження була найнеприємнішою частиною кожного дня, тому що я проводив її в реальному світі. А саме займався гігієною і приведенням у форму фізичного тіла. Я ненавидів цю частину дня, тому що вона суперечила моєму іншому життю. Моєму справжньому життю всередині ОАЗи. Вигляд маленької однокімнатної квартири, імерсивної установки та відображення у дзеркалі — все це служило різким нагадуванням про те, що світ, у якому я проводив дні, не був реальним.
— Втягнути крісло, — сказав я, вийшовши з ванної.
Тактильний стілець знову прийняв плаский вигляд і від’їхав до стіни, звільняючи великий порожній простір в центрі кімнати. Я натягнув візор і завантажив автономну симуляцію спортзалу.
Тепер я стояв у великому сучасному фітнес-центрі з обладнанням для вправ і тренажерами, які мій тактильний костюм міг без проблем зімітувати. Я почав щоденні тренування. Присідання, прес, віджимання, аеробіка, силові вправи. Іноді Макс підбадьорливо кричав:
— Піднімай ноги, д-д-дівчинко! Відчуй вогонь!
Зазвичай я виконував деякі вправи і в ОАЗі, займаючись фізичною боротьбою чи бігаючи навколо віртуальними ландшафтами на біговій доріжці. Але переважну більшість часу я проводив у тактильному кріслі, не роблячи нічого взагалі. Я також мав звичку переїдати, коли був у депресії, тобто майже завжди. В результаті, я поступово почав набирати зайві фунти. Я і на початку був не в найкращій формі, тому швидко досяг точки, коли вже не міг комфортно поміститись в тактильне крісло або залізти в костюм розміру XL. Незабаром довелось би купувати нову установку з компонентами лінійки «Богатир».
Я знав, якщо не візьму вагу під контроль, то помру від ліні швидше, ніж знайду «яйце». Я не міг цього допустити. Тому швидко прийняв рішення і активував на своїй установці програму фітнес-контролю. Я пошкодував про це майже одразу.
Відтепер комп’ютер контролював мої життєві показники і точно відстежував, скільки калорій я спалював кожного дня. Якщо я не виконував денну норму фізичних вправ, система не давала зайти в ОАЗу. Це означало, що я не міг піти на роботу, продовжити свої пошуки, або, по суті, жити своїм життям. Після запуску фітнес-контролю, його не можна було вимкнути протягом двох місяців. І програма була пов’язана з моїм рахунком ОАЗи, тому я не міг просто купити новий комп’ютер або орендувати кабінку в якомусь громадському кафе. Щоб увійти, в мене не було іншого вибору, окрім як спочатку виконати вправи. Це виявилося тою мотивацією, якої я потребував.
Програма також контролювала мій раціон. Кожен день мені дозволялося вибрати страви з меню здорових і низькокалорійних продуктів. Програма замовляла їжу онлайн і її доставляли до моїх дверей. Так як я ніколи не залишав квартиру, програмі було легко стежити за всім, що я їв. Якщо я замовляв додаткову їжу самостійно, вона збільшувала кількість вправ, які я повинен був виконувати кожного дня, щоб компенсувати зайві калорії. Це було якесь садистське програмне забезпечення.
Але воно спрацювало. Фунти почали танути, і через кілька місяців я був у майже ідеальному стані здоров’я. Вперше в житті в мене був плоский живіт і м’язи. Я також мав удвічі більше енергії і набагато менше хворів. Коли пройшло два місяці, і в мене нарешті була можливість відключити фітнес-контроль, я вирішив його залишити. Тепер спорт був частиною мого щоденного ритуалу.
Завершивши силові вправи, я ступив на бігову доріжку.
— Почати ранкову пробіжку, — сказав Максу. — Доріжка Біфрест.
Віртуальний тренажерний зал зник. Тепер я стояв на напівпрозорій біговій доріжці — вигнутій циклічній стрічці поміж зіркових туманностей. В космосі навколо мене висіли гігантські планети з кільцями та різнокольорові місяці. Бігова доріжка простягалась переді мною, піднімаючись, спадаючи, і час від часу звиваючись у спіраль. Невидимий бар’єр не дозволяв випадково впасти з краю доріжки в зоряну безодню. Доріжка Біфрест була ще однією автономною симуляцією, однією з сотень дизайнів доріжок, які зберігалися на жорсткому диску моєї консолі.
Коли я почав бігти, Макс ввімкнув мій плейлист вісімдесятих. Як тільки почалась перша пісня, я випалив її назву, виконавця, альбом і рік випуску:
— «Million Miles Away», the Plimsouls, альбом «Everywhere at Once», тисяча дев’ятсот вісімдесят третій.
А тоді почав підспівувати. Можливо, вивчені слова правильної пісні вісімдесятих колись збережуть життя моєму аватару.
Закінчивши пробіжку, я стягнув візор і почав знімати тактильний костюм. Це потрібно було робити повільно, щоб не пошкодити його компоненти. Коли я обережно його знімав, контактні присоски тихо чмокали, відлипаючи від шкіри, і залишали по всьому тілу крихітні круглі сліди. Коли ж костюм було повністю знято, я помістив його в систему чистки, а свіжий запасний костюм поклав на підлогу.
Макс уже включив для мене душ, встановивши температуру води так, як мені подобалось. Коли я застрибнув у заповнений парою душ, Макс включив музику з мого плейлиста для душу. Я впізнав початок пісні «Change» Джона Вейта. Саундтрек до фільму «Зоровий пошук». Студія «Geffen Records», 1985.
ebooksa