Кінець Жовтого дива

— Фарідо, це ви? — закричав я щосили.

— Так, я.

— Отже, ви мене не забули?

— Хашиме-ака, я хотіла спитати у вас…

— Питайте. Питайте, скільки хочете, Фарідо!

— Тільки не по телефону.

— Тоді я приїду до вас.

— Зустрінемося біля кінотеатру «Марс».

— Зараз прилечу.

— Прилітайте, тільки не у формі.

— Чому?

— Прийдете, поясню.

— Гаразд.

Я поклав трубку й замислився. Це добре, що Фаріда забажала побачитися зі мною і поговорити. Але чому вона вимагає приїхати у цивільному? Чи та це Фаріда, яка захоплено казала, що форма мені дуже личить? Ні, тут щось не без чогось… З Фарідою я не так-то й часто говорив по телефону, щоб одразу впізнати її голос. А що як знову пастка? Адже коли влаштували втечу Аббасову, то й тоді були телефонні дзвінки. Так, можливо, тут є якась таємниця. У всякому разі, діло нечисте… Іти не у формі — це однаково, що йти без зброї. Чи годиться ставати безславною жертвою, коли у всьому місті точиться справжній бій між правдою і кривдою, чесністю і шахрайством? Ні, не вийде! Хашимджан не роззява якийсь там, водити себе за ніс нікому не дозволить, адже не даремно призначили його районним головою обехеес! На побачення я, звичайно, поїду, тільки в формі і при зброї!

Я викликав чергову машину й помчав до кінотеатру «Марс». Фаріда стояла в черзі коло квиткових кас. Вона була бліда, схвильована чимось, а може, й налякана: часто озиралася, нервово відкривала й закривала сумочку.

— Чому ви приїхали у формі? — перше, що запитала вона.

— Я… просто… я не встиг… переодягтися, — не розгубився я.

— Не підходьте до мене, — прошепотіла дівчина, мало не плачучи. — Нас помітять…

— Помітять… Хто помітить?

— Помітять — усе пропало!..