— Що відбувається у місті?
— Слава аллаху, все гаразд… Але Шарифа ще жива, — з жалем повідомив Могильник.
— Здохне… — запевнив Адил-баттал. — Я ударив її просто в серце. Та що там ще чувати?
— Ті самі ж розмови, благодійнику. Падають з ніг — вас шукають. Бог поможе, гадаю, не знайдуть. Вулиці запруджені цими… з червоними пов"язками. Хочуть навести лад.
— Дулі їм, а не ладу. Ну, а з тим нашим ділом як?
— Погано, мій благодійнику! Боюся вам навіть казати.
— Як погано?!
— Спочатку я поїхав до старшої вашої дружини.
— Ну, ну…
— Я сказав їй, що ви хворі і треба дати вам притулок, доки не одужаєте. Почувши цю звістку, ваша половина, мій благодійнику, ніби з глузду з"їхала — геть оніміла. Потім аллах повернув їй мову, і вона промовила слова, недостойні ваших вух. «Маючи мене за дружину, — сказала ця жінка, — він щороку брав нову жінку, і так тривало тридцять років. Зганьбив мене перед рідними і знайомими, перед усім білим світом. А тепер, коли провинився і ховається від властей, я йому знадобилася? Ні, хай іде до тих своїх любок, яких кохав і пестив…» Не гнівайтеся, мій благодійнику, таке взагалі жіноче поріддя. Адже саме через це й зарізав нещасний ваш раб свою дружину й доньку. Тисячу подяк аллахові, що ви тоді трапилися мені й врятували від неминучого розстрілу… Так, чорну невдячність виявила ваша половина, звеліла носа не потикати.
— О, відьма, невже так і сказала? — Мені здалося в пітьмі, що Адил-убивця схопився на ноги.
— Саме так, благодійнику.
— І ти не зарізав її, як барана?
— Ні, мій благодійнику, не зарізав. Адже я заприсягнувся, що ніколи не візьму ножа в руки.
— Ну, а що потім?
— Потім, мій благодійнику, так, як ви і наказали, знайшов вашу другу, наймолодшу половину. Особняк, який ви збудували для неї, вона здала державі. Там зараз міститься дитячий садок, де й працює ваша наймолодша половина вихователькою. Спершу, побачивши її серед діток, я отетерів, подумав, що всі ці сорок отроків — ваші. Потім, коли суть справи з"ясувалася, я звернувся до жінки так, як ви мене вчили: «Донечко, я приїхав до вас за п"ятсот верст, від вашого чоловіка. Він хворий. Чи приймете ви його, якщо приїде, чи дасте йому притулок?» Після цього ваша дружинонька — дуже запальна особа, виявляється, побігла до телефону викликати міліцію.
— Змія!
— Даруйте, мій благодійнику! — злякався Могильник Суфі.
— Не про тебе мовиться! Розповідай швидше! — заскреготів зубами Аббасов.
— Слава богу, умовив я її сяк-так. «Не слухайте нашіптувань шайтана, — сказав я. — Це він затьмарює ваш розум». Тоді вона почала лити сльози, — жінка, самі розумієте, — рвати на собі волосся, бити в груди. Я, мовляв, нещасна, безталанна… Молодість свою занапастила, зв"язавшись із старим, а що я могла вдіяти, була молода, у шістнадцять років прийшла офіціанткою у його їдальню — він і заморочив мені голову…