Мати. Піду, розраджу доню. Схудла, сердешна моя, о запали, не їсть, не п"є, так мучиться, наче хвороба невиліковна їй сталася.
Батько. Йди, мамочко, йди.
Так, тут мені ще облогу треба буде пережити. Але подумаємо, що з цього вийде. Головне — не занепадати духом. Хм, чотирикімнатний будинок, меблі непогані, але скромні… А о і Фаріда! Ох, бідолажечка, лежить на ліжку, кволо розкинувши руки. Вигляд має гірший, аніж мама змалювала.
Фаріда (
Мати. Я тут, моя донечко. Тобі треба чогось? Чи ти злякалася чогось?
Фаріда. Ні.
Мати. Не спала ще температура?
Фаріда. Я не хвора, мамочко.
Мати. Не треба так, донечко. Лежи, лежи. Я ж бачу, що тобі негаразд. Материне серце не одуриш. А нам же радіти треба: тато перевірив усі свої документи і виявив усього лиш три карбованці нестачі.
Фаріда. Ні, мамо. За тата я не боялася. Знаю, що він карбованця не візьме. У мене… я… я хотіла сказати вам про інше.
Мати. Кажи, донечко.
Фаріда. Скажу, якщо ви мені вибачите…
Мати. Вай, донечко, за що я маю тобі вибачати, головне — щоб ти видужала.
Фаріда. Я тата боюсь…
Мати. Та чого ж, дурненька, чого ж ти мусиш його боятися?
Фаріда. Мамо, мамочко моя милесенька…
І тут Фаріда пригорнулася до матері, гірко заплакала. Мамочка обняла свою доньку і теж у реви. Ну викапана ж моя мама. Тоді взяла в долоні кругленьке Фарідине личко і поцілувала в лоб.
— Либонь, закохалась, моя дурненька?
— Мамочко…
— Маленька ти моя! Закохалася — радіти треба, а не плакати. Адже любов оселяється тільки в чистих серцях!