— О-хо-хо, не згірш за Насреддіна-афанді ми сплохували, мати! — вторив їй тесть. До них приєдналися всі птахи, що сиділи в клітках у дворі. Радості було — ні пером описати, ні словами сказати!..
Після вечері тесть і теща пішли до сусідів, щоб перетягти свої бебехи, які вони бозна-нащо переховували. Я вирішив, що мені теж пора, погостював і досить…
… Салімджан-ака ще не повернувся. Джигіти Нігмата-ака не спали. Бешкетня у них була тільки така: спірка йшла про те, хто перший буде їздити на Хашимджанові-ака, коли він принесе сідло. Бахрам підбіг до мене перший.
— Де сідло? — суворо спитав він.
— Не встиг купити: магазин зачинили.
Трирічний Даврон уже ліз по мені.
— Все лівно покатаєте. Без сідла.
— Зараз, дітки! — Я збігав перевдягся, потім надів старий чапан Нігмата-ака, відкинув його поли назад, зробивши щось схоже на сідло.
— Прошу, джигіти, по конях!
«Джигітам» не треба було казати вдруге, насідали на мене купою. І я возив їх, не пам"ятаю вже доки, але так зморився, що впав посеред кімнати і заснув «нерозсідланий».
Приснилася мені Фаріда…
«Майданчик відщепенців», або Як мене викупали
Я йшов вулицею Мукімі. Був у цивільному, бо вийшов просто погуляти, подихати свіжим повітрям. Аж раптом чую, назустріч мені — удари в дойру й голосні крики. Дивлюсь, посеред машин котиться трактор з причепом. У кузові причепа стоїть чоловік шість. Цілий гурт. На шиї в кожного теліпається по гірлянді з порожніх пляшок, як пропонували робітники у своєму листі. Нижче пляшок висів шмат картону; на одному з них було написано: «Непоправний п"яниця Расул Усаров. Працівник машиноремонтної майстерні». Расул Усаров так само, як і інші його друзі, не знав, що затуляти — надписи чи обличчя; отож видно було й те, й те. Обабіч причепа йшла охорона — дужі хлопці з червоними пов"язками. Поруч з трактористом-водієм стояв дойрист, мабуть, самоук: просто гатив рукою по дойрі — на мелодію і не схоже. Але натовп, що юрмився за причепом, цікавила не мелодія. Люди штовхалися, пхалися одне з-поперед одного, щоб краще роздивитися на п"яниць. Тут були дорослі й діти, молоді й старі.
— Вай-вай, це ж батько Дільбар!
— Це той, що пропив її новенькі черевички?
— Та він же, хай йому морока…
— Так йому й треба.
— Мавляне, чуєш, Мавляне, збігай додому, викинь пляшку, що стоїть у кухні.
— Але ж, мамо, вона порожня?!
— Все одно викинь, а що як і тата теж, як оцих…
ebooksa