Ми вийшли на дорогу: ніде жодної машини. Тюпати до кладовища не було ніякого сенсу. Звернули праворуч, пройшли вулицю Яккачинар і вийшли на Мукімі — так до відділення було ближче.
Неждано з-за повороту вигулькнула юрба, попереду неї, ніби два спринтери, бігли живі трупи в саванах. І справді, їм міг би позаздрити найспритніший бігун — на такій неймовірній швидкості мчали вони: ми не встигли й оком змигнути, як вони проминули нас.
У юрбі вже було чоловік п"ятдесят, проте до неї весь час приставали нові переслідувачі. Між них були переважно літні люди, але бігло за втікачами і з десяток дітлахів. Вони свистіли, тюкали, на ходу жбурляючи через голови переслідувачів каміння. Шум, галас, тупотіння ніг…
Юрба вже наздоганяла втікачів, як раптом Могильник Суфі зупинився, замахав над головою довгою палицею.
— Ха-а-є Ходжа Ахрару Валі! — дико заверещав він.
Юрба від несподіванки зупинилася, відсахнулась. Утікачі, скориставшись з того, що їхні переслідувачі на якусь мить отетеріли, знов кинулися в ноги.
Ми лише потім з"ясували, чому довелося відщепенцям дочасно залишити своє пристанисько. Все сталося через мою квапливість.
Адил-хитрун зразу ж запримітив, що сталева скринька зникла.
— Послухай, Могильнику, не жартуй! — гаркнув він.
— Про які жарти ви кажете, мій рятівнику? — здивувався Суфі.
— Ти витяг у мене пістолети!
— Аллах з вами, навіщо вони мені?!
— Стривай, стривай, ти ж і кинджал поцупив?!
— О, сотворитель! — простогнав Могильник.
— Еге-е, паспорт також зник?!
— О всевишній! — похитнувся від жаху Суфі.
— Не смій турбувати Всевишнього! — заверещав, шаленіючи, Адил-баттал. — Де скриня? Куди ти приховав золото?
Могильник Суфі також відчув себе зле, помітивши дивну порожнечу в кишенях.
— Як ви смієте мене звинувачувати, коли самі вигребли з моїх кишень усе до останньої копійки?! — Він став зловісно підводитися з місця. — Гляньте, в кишенях вітер свище. Ви поцупили в мене навіть складаний ножик!
— Зрадник!
ebooksa