Саме в такий період, коли працівники нашого відділення розбредались хто куди, Салімджана-ака й голову виконкому товариша Умарова несподівано викликали до Ташкента в міністерство. По правді, я з острахом чекав повернення наставника, хіба мало що?.. Та Салімджан повернувся задоволений, аж сяяв.
— Хашиме, синку! — вигукнув він, обнімаючи мене.
— Знову вітати? — запитав я обережно.
— Не мене треба вітати, а я повинен привітати! Тебе, всіх наших товаришів.
— Дякую, товаришу полковник, від імені колег-дармоїдів! — клацнув я закаблуками, віддаючи честь.
Отже, ось з чим вітав мене Салімджан-ака. Відбулась офіційна церемонія передачі функцій відділення міліції в руки представників народних дружин. В урочистостях брали участь працівників міністерства, обласного управління. Сурат-ака на громадських засадах призначався керівником районної добровільної міліції. Обехеес очолив наш славний пенсіонер Мамаразик-ака, Начальником кримінального розшуку стала, на пропозицію жінок району, Мархамат Касимова — енергійна жінка, яка недавно вийшла на пенсію, а до цього тридцять вісім років працювала суддею. Район наш проголосили дослідно-показовим. Представник міністерства закінчив свій виступ такими словами: «Товариші, тепер справа за вами, тримайтесь! На нас дивиться вся країна!» При цих словах уся маса людей, які зібралися на головній площі, гукнули як один:
— Обіцяємо, не підведем! Це прозвучало клятвою.
Другого дня дев"ять наших працівників виїхали в дев"ять районів області, щоб передати досвід. Салімджан-ака заклопотався документами на пенсію.
А ми з Фарідою… До речі, бабуся моя сама ходила сватати із першої спроби все залагодила. Хоч її прийняли дуже приязно, однак вона відразу заявила, що на випадок відмови всій родині не поздоровиться. Ті посміялись і відповіли, що до такого не дійде.
Я вирішив повернутися у свій рідний кишлак, заново відкрити перукарню імені покійного мого вчителя Уста Усмана Акрамова. Весілля ми з Фарідою порадились відкласти до осені, коли вистигне врожай. Звичайно, його можна було справити й раніше, але вперта моя бабуся затялася будь-що пошити вісімнадцять матраців і вісімнадцять ковдр, і нітрохи не менше!
Я три дні підряд сперечався з Салімджаном-ака, який став для мене найдорожчою людиною і з яким ми ділились і радістю й горем. Я казав:
— Поїдьмо в кишлак, там ви розгорнете своє квітникарство.
— Ні, ти залишишся в місті. Дай на старість поняньчити внуків! — заперечував полковник.
— Поїдьмо, поїдьмо, ось побачите, як буде хороше.
— Не можу… — відмовлявся Салімджан-ака і при цьому зітхав. — Не можу я залишити без догляду могилку дружини.
Так ми сперечалися — то сварились, то цілувались — три дні підряд. На четвертий Салімджан-ака появився на порозі схвильованим.
— Хашиме, ти вдома?
— Пельмені ліплю, — відповів я.
— Твоя взяла, синку. Їду з тобою.
— Правда?! — вибіг я назустріч полковникові з руками п лікті в тісті.
ebooksa