— Ідіть теж перевдягайтеся, поїдемо в загс, — діловито наказав я.
— Ой, що ви! — зніяковіла дівчина й вибігла з палати.
Швиденько одягнувшись, я подався в кабінет головного лікаря. Це, напевно, приїхала моя люба матінка, або ж бабуся, або всі разом. Рідні мої! Тож недарма я бачив вас уві сні. Зараз я обніму вас, розцілую! Нічого не бачачи від радості, я влетів до кабінету й отетерів: переді мною стояв, усміхаючись, Салімджан-ака Атаджанов, мій начальник.
— Ага, ось і наш божевільний, — сказав він. — Іди-но, та обнімемось, О-о, молодця, молодця. А тепер привітайся з Суратом-ака. Впізнаєш його? Тож-бо. А він приїхав вибачитися перед тобою. Якби не він, то я, мабуть, і досі був би впевнений, що ти втік, боячись відповідальності…
У глибині кабінету виднілася довготелеса постать міліціонера, того самого, якому я завдячував поселенням у психлікарню і звільненням з неї. Він сидів поруч з головлікарем і ніяково усміхався. Я підійшов і міцно потис йому руку. Сурат-ака зітхнув полегшено й подав мені піалу чаю, що його налив головний лікар. Коли я спорожнив піалу, він раптом запитав:
— Ну що, поїхали?
Куди? — злякався я за звичкою, т- Завойовувати Європу! — засміявся Сурат-ака. І я замахав руками:
— Ні, не поїду!
— Чому?
— Досить з мене й того, що завоював психлікарню! — відповів я під загальний регіт.
У гостях у полковника
Як бачите, справи мої пішли на лад. Мені завжди щастить: трапився ж отакий добрий конвоїр, як Сурат-ака!.. Здавши мене до лікарні, він не заспокоївся, три дні ятрив собі душу: «А що як цього хлопця справді пограбували бандити? А що як він справді працівник міліції?» І сьогодні вранці нарешті не витримав, зайшов до мого начальника й просто запитав, чи працює у нього такий-то.
— Працює, — відповів Атаджанов. — Тільки його добу ні на службі, ні в гуртожитку немає.
— А як він, теє… нічого був? — Сурат-ака покрутив пальцем біля скроні.
— Та ні, нормальний хлопець. А чому — був? Що сталося?
Дізнавшись, де я опинився, він негайно виїхав по мене.
… Коли ми доїхали до мосту через ріку, Сурат-ака попросив зупинити машину. Йому, виявляється, по сина йди в дитсадок.
— Товаришу Кузиєв, ще раз прошу пробачення! — сказав він, тиснучи мені руку.
— А я ще раз дякую вам, товаришу лейтенант! — відповів Салімджан-ака замість мене. — Ви хороша людина і справжній міліціонер!
Деякий час ми їхали мовчки.