Наша чорна «Волга» летіла вперед, легко випереджаючи інші машини.
— Це правда, що на тебе напали? — промовив нарешті Салімджан-ака.
— Правда, — відповів я, зітхнувши.
— І що ж ти, сказали «роздягайся» — взяв і роздягся?
— Ні, я бився…
— Це непогано. Справжній міліціонер не здається.
— Їх було п"ятеро. А то я показав би їм!
— П"ятеро? — перепитав полковник. — Жінки з ними часом не було?
— Та я ж і в засідку попав саме через цю жінку! Вона кричала «рятуйте», і я хотів допомогти їй.
— Виходить, за цей тиждень вони пограбували двох, враховуючи й тебе. Мені здається, це гастролери… Таких у нас ще не було. Але нічого, бере вовк, візьмуть і вовка… Слухай, хлопче, — звернувся Салімджан-ака до водія, — мчи просто до мене додому.
Полковник замовк, відкинувши голову на спинку сидіння, і зморено заплющив очі. Хто знає, про що він зараз думає? Може, складає плани, як виловити банду гастролерів, а може, думає про такі речі, про які я й гадки не маю…
«Волга» звернула на вузьку, всипану гравієм вулицю і зупинилася біля-непоказних зелених воріт з побляклою фарбою. Полковник розплющив очі і кивком голови звелів мені виходити. Потім обернувся до водія:
— Завтра приїзди на сьому нуль-нуль. Якщо знову проспиш, сам проколю твій талон. — І жартівливо усміхнувся.
Ми довго по черзі натискали кнопку дзвінка, десь озивалося його відлуння, але ніхто не відгукувався. Нарешті одна стулка воріт прочинилась — і перед нами стала кругловида жінка років сорока п"яти. Сказавши, що доїла корову й не почула дзвінків, вона привітно поздоровкалася зі мною.
Я ступив крок за ворота й зупинився. Дворик був невеликий, соток вісім. Жодного деревця. Але троянд було тут сила-силенна: якщо скажу, що тисяч зо дві кущів, то, напевно, збрешу, але тисячі півтори таки було. Від них линули такі пахощі, що паморочилася голова.
— Оце і є хижка полковника Атаджанова, — сказав, посміхаючись, Салімджан-ака.
— А троянд у вас! Які барви, які сорти!
— Треба вмитися, переодягнутися. Про квіти ще наговоримось.
У цю мить хвіртка в паркані, що розділяв двір Салімджана-ака з сусіднім, рвучко відчинилась і з неї вибігло п"ятеро дітлахів. Попереду мчав хлопчик років семи з рудим чубчиком, а позаду всього гурту чеберяла дівчинка років двох, схожа на ляльку. Полковник обняв їх усіх по черзі, роздав по шоколадці. Потім голосно гукнув, обернувшись до паркана:
— Бахраме, а ти чого не йдеш?
ebooksa