— Бо вода кінчилась… — спробував я виправдатися.
— Ну гаразд, головне, чесний ти хлопчина, не заради користі у всякі халепи вскакуєш. Помилився — визнаєш…
То на чому ми зупинились? Угу, я, здається, казав, що переїхали до міста. Продовжував служити. Намагався бути вірним сином народу, країни своєї. Спершу працював у обласному управлінні міліції слідчим, потім призначили начальником відділу. Хотіли призначити начальником управління, та хтось підкинув кудись наклепницький папірець. Доки розбиралися, з"ясовували і дійшли висновку, що всі звинувачення на мою адресу — чистісінька брехня, минуло близько року… От як, синку… А тим часом народився Карімджан, посвітлішало в домі. У нас з дружиною і горе стало згладжуватися, забуватися якось… Єдиний син! Ми носили його на руках, вдовольняли кожну примху — от і виріс він розпещений, коверзливий, ласий до готовенького, як я тобі казав, брехливий і ледар. Бачили: не так виховуємо дитину, бачили всі вади, а все одно дорожчого, ніж він, не було для нас нікого. І пестили далі.Та й часу, щоб серйозно взятися за нього, не було. З одного боку, любов без міри, з другого — нагляду справжнього немає… Сяк-так закінчив восьмий клас. І навідріз відмовився вчитися далі. Три роки тинявся без діла. Саме тоді, як виявилося, і став він на слизьку дорогу. А нам голову морочив, казав, що серйозно займається спортом…
Коротше, якось уранці я помітив, що дверцята мого письмового стола відімкнені: там я зберігав особистий іменний пістолет, який мені подарував ще нарком внутрішніх справ за викриття махінацій з коконами. Хто міг відчинити шухляду, адже ключ від стола я завжди ношу при собі? Кинувся до столу: ні, пістолет на місці. Тільки в обоймі бракувало одного патрона. Я зачув лихе. Убіг до Карімової кімнати. Дивлюся, спить. На спинці ліжка висять його штани. Багнюка, що прилипла до холош, ще не висохла. Отже, він повернувся додому зовсім недавно. Вдосвіта. Пістолет брав він, це напевно. Але в кого він послав кулю, якої бракувало в обоймі?!
Страшенним зусиллям волі взяв себе в руки, вийшов з кімнати. Коли снідали, вдав, що нічого не сталося. Карім від сніданку відмовився, сказав, що погано себе почуває, зостався в постелі. А я, прийшовши на роботу, зрозумів, що сталося те, чого я найдужче боявся: труп сторожа ювелірного магазину знайдено на вулиці Егарчі, рана від вогнепальної зброї… Надвечір, коли зробили експертизу, стало ясно: цією зброєю був пістолет моєї марки. Куля влучила якраз у серце. Всю міську міліцію було кинуто на пошуки убивці.
Повернувшись додому, я зайшов до Каріма, кинув перед ним пістолет.
— На, застрель рештою патронів мене й маму! Карім похнюпив голову.
— Добре, хоч не на смерть поранив сторожа… — сказав я, щоб викликати його на розмову. Він метнув на мене бистрий погляд. В очах його палахкотів невимовний жах.
— І він упізнав тебе… — додав я.
— Це не я стріляв! — дико закричав Карім.
— Хто стріляв?
— Таліб!
— Де награбоване?
— У Таліба.
— Як потрапив до нього мій пістолет?
— Ми грали в карти. Я програв і… повинен був украсти на один вечір ваш пістолет і дати їм.
— А якби виграв?
— Таліб віддав би мені свій транзистор.
«Який нікчема! — подумав я. Гострий біль різонув серце. — «І це мій син?..»
— Матері про те, що сталося, ні слова поки що. Зрозумів?
ebooksa