Лучалось не раз тобі, красна читачко, читати або чути оповідання про старі замки, палаци та ріжні дива. Жахливі історії, представлені там, відогнали не одної ночі сон з твоїх ясних очок, а кождого ранку по такій безсонній ночі перша твоя гадка була: «Як же я зле буду нині виглядати!» А коли ще зазирнула до дзеркала і переконалась, що очка червоні, обведені синіми колами, личко бліденьке, то присягалась, що вже не будеш таких повістей читати і слухати, і звичайно – що я дуже добре знаю – не додержала слова… І тепер, певно, не будеш на то пам’ятати, а перечитаєш мою небилицю, котра колись була правдою.
Не тямлю кілько вже тому буде літ, як се мені лучилось. Я був тоди на селі домовим учителем. На мешканє мені призначено старий палац, в котрім уже кільканадцять літ ніхто не мешкав. Я був тоди іще молодий, а що молоде, те юрне. І я був подуфальний і наперекір пересторогам на усилену мою просьбу дозволено мені замешкати в палаці. Розгосподарився я там надобре. На спальню зайняв малий покоїк, побіч котрого в тім крилі була вельми простора вітальня і також їдальня, а нагорі чотири покої.
Раз відвідав мене там товариш шкільний, з яким перебалакав я аж до вечора, а коли він від’їхав, повернув я до вітальні і сів собі на дідусевім фотелі, котрий міг щонайменше три особи в собі помістити – розумієсь таких, як я тоди був, бо нині, думаю, і нам двом було б затісно. Але я тоди про те не думав – мої гадки були зайняті минувшістю палацу.
Я хотів час його заложення розпізнати за стилем будови, та не зміг собі пригадати епохи такого дивного стилю, отже блукаючи гадками по історії будівництва і порівнюючи луки, філяри, ґзимси та инші ознаки стилів, не зчувся, коли ніч запала, аж старий годинник, що дзвонив північ, збудив мене з задуми.
Я хотів піти до своєї спальні і підвівся з фотеля, але далі кроку ступити не зміг, бо довкола мене почулися глухі, страшні зойки і стогони.
Я не мав відваги озирнутися за постатями, котрі видавали ті тяжкі стогони, але зажмурив очі, і не в змозі втриматися на ногах, котрі тремтіли піді мною, упав знову ув крісло.
Зойк, здавалося, походив із-за стін салі і я набирав відваги… утечи, але коли хотів піднятися, почув дотик зимної руки, котра схопила мою, і хтось заговорив:
– Ходи, побачиш історію сеї палати.
Хоча зойки довкола мене ставали голосніші, мимоволі отворив я очі і побачив старця, що тримав мене за руку.
– Хто ти? – спитав я.
– Я дух, опікун сих місць. Ходи, бо час короткий, – сказав старець і потягнув мене за собою.
Ідучи за ним, я озирнувся, і стіни здалися мені прозорими настільки, що бачив я кожну цеглу і камінь, в яких, придивившись, пізнав я самі частини людських тіл, споєні кров’ю, замість вапна. Саме з них добувалися ті жалібні стогони.
Ми вийшли на двір перед фаціяту палацу. Старець махнув рукою і палац зник, а на його місці станули убогі хлопські хатки і маленька церковця.
На дорозі за нами почувся туркіт коліс, на котрих хиталась пишна виблискуюча золотом коляса. Бистрі коні ішли звільна, якби танцюючи, а з коляси виглядало кілька голів, що з цікавістю оглядали околицю, будуючи плани.
О кілька кроків від нас висіли пани з коляси. Наперед мужчина п’ятдесятилітній в багатий польський стрій зодягнений, за ним може двадцятилітня гарна дама, а вкінці якихось двоє німців у куцих фрачках.
– То воєвода К* зі своєю жоною, а ті два чортики – то архітектори, – пояснив мій провідник.
– Ту буде найкраще, – сказала дама, усміхаючись до свого мужа, і вказала на місце, де ми стояли.
– Тобі подобається, моя душко? – відповів воєвода і, обернувшись до німців, сказав: – Тут, мої панове.
Та зараз взялися до паперу і оловця, щось між собою шварготячи, а з-поза хати звільна і боязливо наближався до панів здоровий з сивою головою хлоп, котрий поклонився воєводі і його жінці до колін і станув здалека в покірній поставі.
– Війте, – промовив грізно воєвода, – до двох днів щоби тут був чистий пляц!
ebooksa