– Суть там з ними, обіймають їх руками. Не треба залізних скоб – мертві руки тримають сильніше.
Гарна палата вже готова, пишаєсь на горбі, що піднісся над цілу околицю.
Всередині панства, як сарани – не перелічити! А всі зодягнені в пишні багато строї, споряджені з виправленої на шовк хлопської шкіри, та панство того не бачить, гуляє, капеля гримить, а в золотих чашах перлиться червона мальвазія – кров та піт!
– Ходім, ходім звідси! – прошу мого провідника.
Він вивів мене знову на двір.
Попід стіни палати лежать тіла малих дітей і молодих жінок.
– Що се? – питаю.
– То забавки паничів, – відповів старець.
Я закрив очі і молю старця, щоби лишив вже мене, але ні, він не пускає, бере мене за руку каже:
– Бачив ти минуле, подивись на будучність.
– Га, – думаю, – се вже не буде так страшно.
Відкриваю очі і не пізнаю пишної палати: стіни пообдирані, вікна позаліплювані папером, довкола сміття і гної, з котрих сморід цибулі аж дух забиває. Всередині роїться, як мух на стерні.
– Дивись на останній образ! – сказав мій провідник.
Ніч темна, в палаті глухо, мешканці сплять. Коло нас чути шелест: пересуваєсь кільканадцять людей, обступають довкола палату і по хвилі показуєсь то тут, то там полум’я.
З дверей, вікон показуються перелякані обличчя, а надворі стоять обдерті хлопи, котрих проводир реве завзято:
– Бери, рабуй!
– Се останній нащадок роду воєводи К*, – каже мій провідник.
За хвилю зникла пожежа і лишилась лиш купа попелу, до котрої підвів мене старець і випустив мою руку. Я здригнувся і побачив себе в гостинній салі на фотелі дідусевім, що стояв проти вікна, через котре сонце пересилало перше своє проміння.
Михайло Петрушевич
ebooksa