Старець стояв, як заголомшений, а по якійсь хвилі вистогнав з плачем:
– А наша церква, наші хати?
– Перенести під обіч! Мовчи! – закричав злісно воєвода на війта, котрий, заломивши над головою руки, хотів ще щось говорити, но переляканий одійшов з плачем, блудячи як п’яний дорогою.
Вже нікого і нічого нема, лиш тички стоять там, де буди церква та хати, а за нами чути якийсь тупіт, шелест і бряжчання. Громада молодих хлопів з понуреними головами, в кайданах на одній руці і нозі, з рискалями на плечі, перейшли попри нас.
– То гайдамаки, – шепче мій провідник.
Тяжко двигати тяжкі окови, а ще тяжче в них робити, та нагай наглядача додає сили. Вже рови на основи викопані, вже закладають наріжний камінь, аж ту починаєсь великий крик.
Оглядаюсь і бачу, як посіпака січе одного гайдамаку дротяною нагайкою. Нагайка окручуєсь около шиї нещасного, запека-наставник шарпнув до себе і гайдамака паде мертвий.
Страшна ява слідує.
Кождого п’ятого гайдамаку ведуть до наріжного каменя і утинають то руку, то ногу…
– Утікаймо! – молю свого провідника.
– Стій, дивись до кінця!
Основа з самих рук і ніг! І руки, і ноги рухаються, кулаки стискаються і грозять, а з межи них очі – ах, як страшно глядять!
Люде сходяться, звозять камінє, цеглу і инший матеріял.
На одній фірі везуть страшно покаліченого чоловіка: в каменеломі змісило його.
– Ох, що за красна штука, досконала на поріг! – кричать мулярі і витягають з-під забитого плиту. Я виджу, що і його беруть і вмуровують. Страшно!
Робітники працюють, піт ллєся їм з чола, руки і ноги окривавлені.
– Швидко, швидко! – роздаєсь голос посіпаків.
Старець, обтяжений цеглою, вбігає слабими ногами на спорохнявілу дошку, котра погинаєсь під ним, тріщить, ломиться, і він падає на купу каміння. Взяли його в мур.
Вже підпроваджують мур під дах, за хвилю скінчили б, але частина муру усуваєсь, спадає на риштованє, де кількадесять робітників, друхоче все, а за хвилю виджу тіла робітників на місці муру, котрий мурували.
– А їх мами, жінки і діти? – питаю у провідника.
ebooksa