– Еге, еге, і я чув таке, – перебив Іван, – що ніби муровий колись давно брав собі в мури або самого кріпака-хлопця, або найкращу дівку з села і різав їх на кавалки та їв. Ніби чули люди, як вони кричали в мурах.
– То було так: на святу Паску, на Великдень, оно тільки стали дяки кликати Христа на цвинтарі, то він і вхопив хлопця. Після стало ясно – всі є, а хлопця нема…
– Нема?!
– Нема.
– Так-таки і пропав?
– Пропав. Кажуть, що він після кожного рапту[104] закриває по одному вікну. Ніби так: вхопить одного разу хлопця і заб’є одне вікно, візьме на другий рік – друге вікно заб’є. От того-то в замчиську деякі вікна забиті. І ще кажуть, що як захоче вхопити, то визирає з-за своїх мурів. Стане, зіпреться обома руками на мурисько і озирає то туди, то сюди, на всі села: на Клодню, на Хавчики, на Жмурище…
– І на Бечмени?
– І на Бечмени, і на Загір’є, на всі села, геть, геть, що видніють з мурів. Визирає, поки не вибере. Водить очима то туди, то сюди – страховище таке.
Степан зробив великі очі, закотив зіниці і поводив ними направо-наліво. Іван і Петрусь судомно засміялись. Петрусь пересунувся ближче до вогню.
– То, певне, брешуть, – зауважив він, підперши своїми маленькими рученятами підборіддя і дивлячись на вогонь.
– Брешуть! – презирливо обізвався Степан. – Сам ти брешеш. Нащось-би-то брехати? Сам чув – старі люди розказували.
– Я не кажу. Може, теє і було… Ніби теє, давно, колись-то перше, – непевним голосом правив свого маленький скептик, – але тепер того нема, він не бере.
– Не бере!.. А ти звідки знаєш? Може, де й бере?! Розумний ти дуже, от що… Розумніший навіть від старих людей. От, поправ ліпше горщик та перекинь бульбу, щоб не припеклася.
Петрусь поставив горщика ближче до нагорілого вугілля, взяв патичка і почав шпортати ним золу, у якій пеклася бульба. Степан дістав з-за пазухи гаман з тютюном і почав крутити папіросу. Іван розв’язав личаки.
– І про вікна, що ти казав, також, певне, теє… – продовжував Петрусь, задоволений своєю опозицією.
– Що?
– Брехня, здається…
– У тебе все брехня. А однаково, ти не пішов-бись один до замчиська?
Питання було запропоноване серйозне. Петрусь подумав і заперечливо похитав головою.
– Ні, то друге діло.
ebooksa