Якусь хвилину тривала мовчанка.
– Ще не всі вікна забиті, тільки з одної сторони деякі забиті, – промовив, ніби сам до себе, Іван, присуваючи свої роззуті брудні ноги до вогню і ворушачи від задоволення пальцями то одної, то другої ступні.
Петрусь вкрадливо поглянув убік. У темряві спочатку нічого не було видно, та, приглянувшись пильніше, можна було помітити на темно-голубому фоні зоряного неба різкий зарис чорного силуету похмурого замку і навіть розрізнити віконні отвори, що яріли довгим рядом.
– Може, по-твоєму, і те брехня, що в замчиську смолою обливали холеру? – спитав Степан.
– А таки брехня.
– А звідки, по-твоєму, смола взялася у замчиську?
– Звідки?… Люди смолу гнали, та й теє…
Хлопці зареготали.
– Хтось-то стане в замчиську смолу гнати! Хіба вигону нема, чи що?!
– А я чув так, – вставив Іван, – люди спіткали холеру в замчиську і сказали їй: «Ми тебе не боїмося, бо в нас є дьоготь і часник». А вона засміялася і відказала: «Дьоготь ваш – до чобіт, а часник – до ковбас. А я таки іду на вас».
– А що? Га?! – підхопив торжествуючим голосом Степан, звертаючись до Петруся. – Що ти проти того скажеш? Може, по-твоєму і се брехня? Га?
Петрусь мовчав. Очевидно, шукав переконливі аргументи. Потім, розмисливши, почав було заперечувати, що без потреби обливати холеру смолою, якщо вона «не боїться ніби дьогтю, теє…» Та його підняли на глум.
– Ну, коли ви такі мудрі, то я спитаю вас, – почав хоробро Петрусь.
– Ну, спитай, – відказав Степан, готовий відповісти на будь-яке заперечення Петруся.
– Скажіть-но мені, нащо в замчиську стоїть хрест, коли там теє… нечиста сила?
– Звісно, так прийшлося… Люди поставили. Та й хрест вже наполовину сховався в землю.
– А чому він тепер не бере людей?
– Пожди, може тебе якраз і вхопить, – відповів спокійно Степан – тоді згадаєш, чи я правду казав.
Іван широко відкрив рот, засміявся і ще швидше почав ворушити пальцями ноги. Це йому вочевидь подобалося.
– Ні, не вхопить, – відповів серйозно Петрусь.
ebooksa