– Зобачиш.
Мовчання. Петрусь замислено дивився у вогонь.
– Диви, википає! – Степан кивнув Петрусеві на горщик.
Той витягнув горщик з вугілля. Страва була готова. Нічліжники взялись за вечерю. Та не встигли вони «ввійти в смак», як у мурах залунав невиразний протяжний звук. Іван ніс до рота бульбу та так і завмер. Степан дивився поверх вогню, широко розкривши очі і піднявши перед собою вказівний палець.
Петрусь сидів з відкритим ротом, тримаючи ложку в горщику. Всі уважно прислухалися. Звук пролунав ще раз.
– А бач! – сказав Степан Петрусеві, коли всі сумніви пропали. – А не казав я!
– Що, то нічого… То, певно, сова стогне, або може теє… кішка, або що…
– Кішка!? В полі де, дурисько, кішка візьметься?! Ото ляпнув!
Обурення товаришів росло. Цієї хвилі вони були настроєні вбачати в кожному звуці, шурхоті щось незвичайне. Певна річ, якби цей звук трапився їм удень, на нього ніхто не звернув би уваги. Та тепер у цих обставинах він був прекрасною поживою для збудженої уяви. Скептицизм Петруся був дуже недоречним. На нього в один голос напали Степан та Іван, яким не хотілося, щоб усе було так просто. Навпаки, їм дуже хотілося розказувати завтра по селу, як вони ночували коло замчиська, як спочатку все було тихо і як потім, коли мова зайшла про «мурового», щось почало шипіти і стогнати.
Забобонне почуття в такі хвилини підказує недовченому розуму багато чого такого, що ніколи не могло б явитися при логічному плині думок. Та, власне, і сам Петрусь не був цілком певним, чи то був крик сови, чи кицьки, чи ще якої мари. Він заперечував, бо йому так здавалося. Звичайно, найпевніше сова. Це можливо. А взагалі, може бути, що й не вона. Може бути, що хтось підкрався до них і навмисно лякає… А може – таки він, муровий…
Та й чого не зродиться у голові парубійка, збудженого оповідями про привиди та інші страхи. Від останнього припущення Петрусь похолов. Він більше не заперечував, тихенько лежав ниць і думав. Настрій товаришів непомітно передався і йому. Всі мовчки почали готуватися до ночівлі. Петрусь підклав торбу собі під голову і вкрився свиткою.
– Де то моя булана? Щось не чути дзвінка! Треба піти подивитися! – сказав Степан, встаючи і розглядаючись на всі боки.
– Мо, зайшла де далеко, – доповнив його думку Іван.
– Піди-но, Петре: найди та нажени, – звернувся Степан жартівливо до Петруся.
– Сам йди. Твоя кобила, ти й іди.
– А я хочу, щоб ти пішов.
– Не піду.
– А я ж тебе прошу. Троячку дам. Калача у Гиси купиш.
– Сам їж.
– Злякався!
ebooksa