Сперлася Дарина на білий мур – дивиться очікувально вдалину; високий замок, внизу ледь помітна річка, як страшно коливається на ній сивий туман, а он десь далеко в’ється дорога з гори на гору – саме звідти має приїхати він… Щось шелеснуло в траві, Дарина швидко озирнулася. Нічого страшного, то ящірка зблиснула на місяці яскравою спинкою і знову сховалася під камінь. А що робиться вдома? Замок спить, згасли всі вогні, тільки місяць перламутром відливає в скляних вікнах. Який похмурий замок, наче насуплений стариган! Скільки довелося їй витерпіти в цьому замку. Як багато горя за такий короткий час! Та, слава Богу, минулося все, як важкий сон. А Романа все немає! І тоскно вдивляються в стуманілу далину очі… Чому ж він не їде? Чи не трапилося чогось? Господи, збережи і помилуй, не може він не приїхати, не може поїхати, не попрощавшись зі мною! Пролунав короткий тупіт.
– Романе! – Дарина впала до нього на шию: – Коханий мій, забери мене з собою; я не переживу тут без тебе. Я нудьгуватиму й сумуватиму, не знаючи, що з тобою! Романе, – вона притиснулася до нього щока до щоки, – коханчику мій, як я люблю тебе!
Він цілував її коси, очі, вуста…
– Ось як повернуся з перемогою, тоді й хвилини не чекатиму: візьму та й повезу тебе до свого замку… тоді вже ніхто не відбере моєї Даринки.
– Чи так воно буде, козаче мій, ох, не віриться мені, не бути нам разом!
– Ні, Дарино, я серцем чую, що нас ніхто не роз’єднає. І клянуся тобі, Дарино, перед чистим небом і за свідка беру наше козаче сонце, – він показав на місяць, – що ніколи не покину тебе, і що б зі мною не трапилося, а приїду по тебе!
Щось зловісне вчулося Дарині в цій клятві – їй стало страшно. А час збігає – хвилина по хвилині.
– Час їхати! Благослови мене в щасливу путь!
Дарина здригнулася:
– Уже? – Вона поклала руки йому на плечі. – Господи, Царице Небесна, – вона захоплено підвела очі до неба, наче сподівалася цієї ж миті побачити якесь знамення. – Ти захистиш мого Романа від будь-якого лиха!
Він пригорнув її до грудей міцно, так міцно, як лиш умираючий пригортається до життя.
– Романе! Коханий мій!
Ще одна мить і кінь рвонув з копита, Дарина припала до муру: вона ще не плаче, вона стежить за ним, її серце ще наповнене коханим; та ось востаннє майнула за горою червона шапка: як глухо, як порожньо навкруги!..
Розділ VI
Минув місяць, другий, третій. Вже й листя всохло, опало з дерев і наспіли справжні морози: насунули сірі хмари, сипонув сніг, білою шапкою вкрились ліси, сріблястою скатертиною простелились степи. Ось уже незабаром і Різдво… а про пана Жмайла та про його хоробру рать і чутка пропала: поїхали й наче у воду булькнули.
Сидить Дарина в своїй світелці на дзиґлику біля віконця, – очей не зводить: степи, ліси, небо – все білим саваном укрилося – туга яка, туга! Що з Романом, де він тепер? Може, якраз у цю мить якийсь татарин… Господи, вбережи і помилуй! І важкі сльози падають на тонке шитво. А може, оцією хусткою перев’яжу Романа?! І серце так радісно заб’ється, і якась чудовна тепла хвиля пробіжить тілом, та з надією і вірою підіймаються очі до образів, котрі освітлено невгасимою лампадою.
Потяглися довгі, зимові вечори. Лежить Дарина на ліжку, зіпершись головою на лікті, а сторічна нянька безбарвним старечим голосом, похитуючи сивою головою, розповідає старі казки. І постають перед Дариною з темного кутка страшні й дивовижні образи: ось повзуть зловісні дракони з палаючими очима, ось пролетіла на мітлі страшна відьма з розплетеною косою, а он на тонкій гілляці, над таємничим озером гойдається бліда русалка зеленоока в білому довгому вбранні – вся у водоростях, ось у рожевому промені промайнула жінка, ні, легкий ангел із зіркою на чолі, а за ним і козак-нетяга – рятівник і захисник. І юрмляться ці образи і тихо кивають Дарині то сивими, то граційними голівками, а стара, шамкаючи, тихим безпристрасним голосом веде казку за казкою.
Моторошно Дарині: чи не сталося щось із Романом – хіба мало і нині цих чаклунів і чаклунок, а по глибоких ярах і темних лісах – мавок та русалок?
– Господи, зглянься над нами! – зі страхом шепоче вона, тулячи руки до грудей. – Бабусю, вони й тепер стрічаються?
– Хто їх відає, дитино, люди зустрічали!
ebooksa