– До мене, до моєї домівки.
– Коханий мій, навіщо? Ліпше поїхати до матері, вона погодиться, вона згодна!
– Ні, не можна. Сідай скоріше та їдьмо!
Дарина обхопила руками Романову шию, він посадив її впоперек сідла, притримуючи за стан. Кінь тихо рушив, їдуть широким подвір’ям – все спить навколо. Наблизилися до високої брами – вона безшелесне впала.
– Коханий мій, куди ж ми їдемо?
– До моєї домівки!
– А де ж вона?
– Там, недалеко.
Таємнича, безмовна ніч. Місяць заливає землю холодним світом. Виблискують крем’яні гори – стрічкою в’ється попереду шлях. Кінь безгучно ступає; повз них пропливають ліси і яруги. Місяць освітлює Романове лице. Чому воно таке бліде? Дивиться на неї, ті ж самі сірі очі, тільки чому вони напівприплющені й такі сумні?
– Романе, голубе мій, що з тобою?
– А нічого.
– Кохаєш ти мене?
– Чи я кохаю? – Він міцно пригорнув її до себе, серце наповнилося не сподіваним уже щастям…
Тиха, мертва ніч; місяць яскраво світить; кінь чвалає тихою ступою, а перед очима швидко пропливають гори й степи, ліси. Ось вони заїхали до пралісу – широка пряма просіка, обабіч висока стіна чорних дерев, місяця не видко за ними… в лісі мертва тиша… Подивиться Дарина на Романа і – моторошно їй від цієї тиші.
– Де ж твоя хата?
– Ось там, уже недалеко.
Ні шелесту, ні звуку, ні пісні… Проминули гору, а шлях усе в’ється. Навколо степ, безлюдний степ… Віддалік мріє Дністер. Гори все крутішають. І знову питає Дарина Романа:
– Коханий мій, чи скоро твоя хата?
Десь блиснув великий хрест. Роман підняв руку:
– Ось – зараз прибудемо!
ebooksa