– А що, дідусю, в білому світі діється? Чи не чув ненароком про похід пана Жмайла?
– Чув, чув, можна й заспівати! – Дід розпушив вуса: – Ану, хлопче, подай мені бандуру!
Він обережно витяг її з мішка, здмухнув порох. Пролунали перші акорди і всі принишкли. Пальці вдарили по струнах і полилася урочиста дума. Про похід пана Жмайла йшлося в ній, про звитягу його хоробрих товаришів та про завзяття пана Романа. Гей, багато сміливих лицарів, але ніхто не зрівняється з молодим Громикою!
Завмирає Даринчине серце, ловить кожне слово. Переможна була битва: далеко загнали козаки татарське військо, багатьох бранок відібрали, та тільки погано вона скінчилася: бачили козаки, що в старого Громики на спині невигойна рана. Сором пойняв козацькі душі: хто міг нанести той підступний удар ззаду? Поховали козаки старого Громику, та, певно, Бог покарав їх за чиюсь зраду, бо відтоді жоден козак ще не повернувся додому.
Врочистим акордом завершилася дума. Завмер голос бандуриста; по хаті розлігся плач – в нім було усе: і жалість, і радість, і розрядка болісно-напруженого стану.
Цілу ніч не спала Дарина. Безсонна з радощів ніч! Він живий, він повернеться повитий славою! Збулися її мрії! Невже, невже настане щастя? Не спиться Дарині, не може вона заснути, а думки одна за другу заманливіші товпляться в її голові. Розповісти б, поділитися б з кимсь своїм щастям! І палко шепочуть вуста: коханий мій, жаданий мій – ти живий, ти також будеш щасливий!
На ранок усіх підняла тривога: приїхав пан Жмайло. Вискочила Дарина, зібралася на ґанку вся челядь. Важко зліз пан з коня, махнув челяді рукою, ледве поздоровкався з жінкою, сухо зиркнув на Дарину, мовчки пройшов до своєї кімнати – і ні слова… Ахнули всі й здивувалися: що з ним сталося? Підупалим стариганом став Жмайло: очі провалилися, ніс загострився гачком, побіліли чуприна й вуса, зігнувся колись могутній стан; похмурий, як дощова хмара. Чи не захворів? Що трапилося? Кинулася до нього пані розпитувати: що й до чого, але даремно – мовчить Жмайло.
– Не занедужав ти часом? Не гукнути нам знахарку? А, може, покликати батюшку?
– Ховати вже мене хочеш? – Жмайло повільно підвів згаслі очі на дружину. – Заважаю вам? – зареготав. – Не квапся – ще не скоро помру!
– Та що ти, Бог з тобою, полікували б тебе, може, що й помогло б, а то, видно, щось тобі муляє, сам на себе не подібний…
– Не подібний, кажеш?…
– Та лиця на тобі нема, змарнів, з тіла спав… я усе ж пошлю…
– Облиш! Сам себе вмію лікувати і ніщо мене не тривожить! Дурне тобі лізе до голови. Затям: ніщо! – Він стукнув кулаком по столі: – Йди собі!
Чому ж про Романа батько не каже й слова? Якась підозра закрадається в Даринчину душу. Спитати – духу бракує. Нехай відпочине й поправиться – тоді. Розпитує в козаків: кажуть – живий, здоровий, з гучною славою, з багатими дарунками з походу поїхав; ще до Дністра його бачили…
Чому ж мимоволі щемить і стискається серце? З приїздом пана Жмайла ті крихітки веселощів, що зблискували часом, загасли, і щось важке, гнітюче навалилося на домівку. Минув тиждень – старому не кращає, він кріпиться, хоче обдурити себе й інших; минає другий – відчуває Жмайло наближення смерті і скликає до своєї світлиці всіх домашніх: хай послухають його останню волю. Увійшла Дарина та так і остовпіла на порозі: вона й раніше лякалася цієї похмурої кімнати, а сьогодні тут було жахливо – тут пахло смертю.
Праворуч од дверей, на низькому оттомані, вкритому зеленою ковдрою, на високо підмощених червоних подушках лежав батько. Ні, це не він! Дарина не пізнала його: перед нею лежав столітній старець. Як страшно вирізнялося на подушках зеленкувато-жовте висохле обличчя. Сива чуприна розпатлалася, запечені губи гадючаться жорсткою посмішкою. Глянув на Дарину Жмайло – і затерпла вона.
Всі стоять, нахиливши голови; поруч старого плаче пані: про що вона жалкує? Що принесла їй ця людина окрім зла? Жмайло підвівся на ліктях і почав хрипким голосом:
– Зібрав я вас тут усіх, щоб ви почули мою останню волю: моя остання воля об тім, щоб дочка моя Дарина вийшла заміж; вона одна зосталася серед нашого роду – їй і продовжити його треба. Поклянись, жінко, що рід мій не згасне!
Пані намагалася щось відповісти, та голос не слухався.
– А ти, – звернувся до Дарини, – поклянися мені, що слухатимеш матір; я і з того світу вас усіх бачитиму. Поклянися!
ebooksa