Серце защеміло в Дарини. А кінь дереться на стрімку кручу і мов тінь ковзає над глибокими проваллями, над страшними безоднями. Але ось він зупинився. Перед Дариною невелика капличка з хрестом, а поряд – розчахнута величезна могила.
Глянула Дарина – і все зрозуміла. З жахом зіскочила з коня і кинулася до притвору.
– Так ось воно що! О Боже, Боже, врятуй мене! – заридала, заломивши руки.
Сумно дивиться на неї Роман.
– Так ось як ти мене кохала??! – Голос його сповнений смутку й докору. – Невже ти боїшся свого Романа, невже боїшся смерті?
Але Дарина все плаче й заламує руки.
– Ти не бійся, ми не помремо ніколи, ніколи! Наше кохання не може вмерти, воно грітиме наші груди і змусить битися наші серця… Ти ж бачиш, – моє кохання не дозволило мені померти, воно примусило мене підвестися з могили і привело до тебе.
Але Дарина все плаче й заламує руки. І знову Роман упрошує її:
– Ходи до мене! – і стільки гіркоти і неземного благання тремтить у його голосі. – Дай мені спокою, вділи мені щастя! – Кінь, похиливши голову, тихо зійшов до могили. – Бачиш, Дарино, навіть кінь-товариш не покинув мене, невже ти, моя єдина, невже ти покинеш мене?
Та Дарина гірко ридає.
– Дарино, ми тільки вдень будемо лежати, поки гомонять люди, але тільки зайде сонце і срібний обідок місяця проріжеться на небі, – тоді розкриється наша могила і ми знову вийдемо на землю.
А місяць уже блідне; дмухнув ранковий вітерець, потягло сирістю, пролетіла зграйка куликів. На сході заяріла яскрава смужка.
І знову у відчаї умовляє Роман Дарину:
– Швидше, швидше, кохана моя, вже сонце близенько!
Вона бачить його променисті очі: скільки любові, скільки туги в них!
– Дарино! – однією ногою він ступив до могили. – Кохана моя! – Він блідне і мовби тане в повітрі… – Єдина моя! – дороге обличчя благально дивиться на неї, руки простягаються востаннє.
– Бери мене, Романе!
Вона кинулася до нього, він підхопив її на руки, пригорнув, в очах зблиснув колишній вогонь:
– Моя Дарина, моя!
Могила тихо закрилася й сховала обох. Десь далеко вдарив дзвін й урочисто виплило сонце… Звідтоді щоночі, щойно сонце зайде за гору, а над землею встане легкий туман, а в чистій джерельній воді загойдається вечірня зоря, відкривається широка могила і виходять з неї Роман і Дарина; сядуть вони, незримі, пригорнуться, і ведуть між собою до зорі тиху ніжну розмову. І тихо навколо, тільки вітер підкрадеться, підслухає розмову і перекаже верхів’ям дерев, що діється на вершечку самотньої могили.
ebooksa